12.1

Вона йшла довгим проходом тримаючись за його лікоть. Мимобіжно ловила на обличчях знайомих та рідних усмішки й пробувала усміхатися у відповідь. На виході тітка з Енн обсипали їх крихтами пирога на достаток та щастя. І граф повів її до своєї карети.

Усе, як і мало бути. Вона змирилася. Але чому ж тоді на очі знову наверталися сльози?

— Прошу, леді Беатріс. — Він подав їй руку.

Вона без роздумів вклала свою долоню в його, щоб ступити на відкидну підніжку. Щойно порівнялася з ним обличчям, як граф перехопив її погляд. Це сталося усього на якусь коротку мить, але того вистачило, щоб він помітив.

Беатріс квапливо розправила спідниці сукні на сидінні.

— Візьміть. — Ентоні витягнув білосніжну хустинку й подав їй. — Все й справді настільки кепсько?

Його м’який, глибокий голос звучав з таким розумінням, що вона крадькома глипнула на нього й несміливо прийняла складений трикутником шматок тканини, від якого ширився легкий аромат розмарину. Повертівши його в руці, так і не наважилась промокнути сльози, що зібралися в кутиках очей.

Їй варто було сказати що-небудь й забути. “Щось в око потрапило” — там, чи: “Наречені усі так поводяться”. Навряд чи він часто перетинався з нареченими, та й хтозна, може, вони дійсно схоже поводяться. Але жодна брехня так і не зірвалася з її вуст.

— Я не ображу вас, Беатріс. Щойно обітницю дав перед Богом і ріднею.

Вона зіжмакала хустинку.

— Церква забагато від нас вимагає. — промовила, дивлячись на стиснуті долоні.

— Справді?

— Ми аристократи, наш шлюб — угода. Всім відомо. Але перед священником вимушено обіцяємо те, чого не виконати.

— Про що ви говорите?

Беатріс подивилася на нього.

— Гарантією чого ті обітниці мають слугувати?

Вона тихо видихнула. Не знала, нащо говорить це йому й куди її взагалі несе з цією відвертістю, але коли вже почала, то й продовжила:

— Дивно вимагати чи очікувати того, що від нас не залежить. Ще безглуздіше змушувати переконливо обіцяти перед лицем Господа.

Не витримавши його чіпкого погляду, вона глипнула у віконце, буркнувши:

— Даруйте за відвертість, я звикла вільно спілкуватися з братом. Надалі спробую поводитись відповідно статусу. 

— Повірте, Беатріс, я високо ціную вашу відвертість.

Продовжувати розмову вона не планувала, з вдаваним інтересом вдивляючись у вузькі провулки. Але у Ентоні були інші плани щодо цього.

— Гаразд, — задумливо протягнув він. — Очевидно, доведеться сприйняти ваші слова на власний рахунок. Я обіцяв поважати, оберігати, кохати, бути поруч у радощах і горі, зберігати вірність.

Беатріс лиш насупилась, вже шкодуючи, що почала цю розмову.

— Що саме викликає у вас сумніви? — допитувався він. 

Повз них промчав кеб, розпросторюючи дзеленькіт дзвіночків.

— Вірність? — припустив Ентоні, пильно спостерігаючи за її реакцією. — Не вірите, що іноді й одне одного вистачає?

— Що? — Її голова сіпнулася до нього. 

Чого-чого, а вірності від нього вона аж ніяк не очікувала. Для вірності потрібні настільки глибокі почуття, які у їхньому світі влади, багатства й розрахунку стали нечуваною розкішшю. Тож ні, вона не наївна ідеалістка.

— Шлюб — не гарантія вірності, це так, — промовив Ентоні, не зводячи з неї очей. — А всього лиш вибір. Вибір тих, хто достатньо сильний, щоб справлятися зі спокусами.

Його погляд напружував. Беатріс похитала головою. Лоба наморщила, не маючи певності чи варто й надалі відвертою бути. Та все ж промовила:

— Коли шлюб — фінансова угода, нащо обіцяти… кохати? Обіцяти… — їй важко було продовжувати, коли він дивився так зосереджено, наче ця пуста розмова й справді мала для нього велике значення. — Обіцяти те, до чого неможливо змусити себе.

— З примусу навряд чи щось хороше може вийти, — відповів він. — Якби це так працювало — втратило б цінність.

Карета смикнулась і спинилась перед маєтком герцога.

Граф Гілфорд все ще пильно дивився на неї. 

— І що ж,  по-вашому, є коханням?

Беатріс відвернулась від вікна й опустила погляд на щедро оздоблені мереживом пальчатки. 

— Почуття, яким керує лиш серце, — відповіла вона.

Ентоні спостерігав за тим як тремтіли її вії, як раптом поглибилося дихання. Наче вона щосили старалася тримати емоції під контролем.

— Але ж все з чогось починається, — зауважив він. — Не з примусу, звісно, але впевнений: піклуванням, турботою, повагою й довірою можна виплекати щось справді гарне. І шлюб — найкраще місце для цього.

Беатріс підвела погляд й подивилася на чоловіка з таким виразом, наче почула відверту нісенітницю. 

А він, дивлячись в її очі, впевнено додав:

— Навіть коли наш шлюб — угода, що нам завадить спробувати докласти зусиль?

Кучер нарешті відчинив дверцята, позбавивши її від потреби відповідати. Але Ентоні продовжив:

— Вдома я покажу вам дещо справді особливе. Дуже сподіваюся, що це допоможе вашому серцю.

— ୫ —