⚜ Розділ 12. “Обітниці”

Усе здавалося нереальним, мовби сном було. Шурхотливий атлас сукні, щедро розшитий сріблом, зачіска, прикрашена коштовним гребенем, що колись належав матері.

День її весілля. Тільки радості в очах не було.

— Ти ж не забула, що за сімейною легендою, усі народжені Бріджес завжди щасливі у шлюбі, — пробувала підбадьорити Енн.

— І єдиному коханню вірні до останку, — додала Беатріс, розуміючи скільки в цих словах іронії.

“Але мені судилося стати винятком”, — подумала, роздивляючись своє відображення в дзеркалі.

Енн перевела задумливий погляд у бік вікна й на її губах з’явилася мрійлива усмішка, щойно заговорила:

— Пам’ятаєш, якими шляхами доля вела твого брата до мене? Хто б подумав, що таке взагалі можливо. Та, мабуть, тільки так ми й могли стати щасливі.

Відповісти Беатріс не встигла. До кімнати заглянула Корнелія.

— Час до каплиці, — радісно прощебетала кузина. — Карети готові. Не вистачає нареченої.

Покидаючи кімнату, Беатріс роззирнулась навколо себе, усвідомлюючи, що її речей тут майже не лишилося, тоді обережно причинила за собою двері.

На східцях провела поглядом портрет прадіда. “Мені не вистачатиме цього зверхнього погляду”, — сумно всміхнулась про себе.

Тітка давала останні розпорядження щодо святкового обіду і її голос приглушено линув з бального залу. Генрі чекав їх внизу під східцями, заклавши руки позад себе.

— Щось не так? — спитав він, вдивляючись їй в обличчя. 

— Думка про те, що я маю покинути це місце й полюбити інше, здається дикою, — зізналась Беатріс з сумом в голосі.

— Кімната, що в цьому домі, що в нашому родинному маєтку завжди буде твоєю. І ти все ще можеш передумати. Я все владнаю.

— Ні. — Похитала вона головою.

“Відступати немає куди”, — твердила собі подумки дорогою до каплиці. Знервовано зминала пальці й губу кусала, раз у раз ловлячи на собі невдоволений погляд брата.

— Усі наречені нервують перед вінчанням, — пробувала заповнити тишу карети леді Кроулі. — У всіх є сумніви у цю мить. Пам’ятаю, як я…

І тут почалася довга розповідь. Беатріс навіть і не пробувала вдавати, що слухає її.

Граф Гілфорд чекав у каплиці. Чорна карета з його гербом на дверцятах стояла неподалік входу.

"Карета, на якій я вирушу звідси його дружиною" — нагадала собі Беатріс, обережно ступаючи на відкидну підніжку. Генрі наставив лікоть і вона вчепилась в нього, підіймаючись декількома сходинками до високих дверей.

Усі поспішили зайняти місця на лавах і перед її взором відкрився довгий прохід.

Вони спинились.

Від раптового хвилювання, дихати враз стало важко. Корсет здався тісним до неможливості. В горлі застиг клубок.

— Усе добре? — Генрі глипнув на неї, не поспішаючи вести до вівтаря.

— Так.

— Чому ж в мене відчуття, що я не виконав обов'язку перед тобою?

Беатріс дивилася вперед, де перед священником упівоберта стояв Гілфорд.

— Ти тут ні до чого, Генрі. Це мій вибір. 

Вона кивнула дівчинці-квіткарці й та вийшла вперед з кошиком, сипала пелюстки троянд, встеляючи шлях нареченій.

Запах плавленого воску ставав усе відчутнішим з кожним новим кроком. Атлас сукні шурхотів, а срібляста вишивка мерехтіла в сяйві після полуденного сонця, що пробивалося крізь вітражні вікна зверху.

Відпускати руку брата не хотілося, але довелося. І щойно опинилася плечем до плеча з нареченим, як священник гучно розпочав:

— Ми зібралися тут, щоб поєднати…

Вона й не глянула на нареченого. Голови не підіймала, але краєм ока бачила його злегка стиснуту долоню, обтягнуту білою пальчаткою. Спостерігала за тим, як розмірено здіймаються його груди. Для нього це все теж було просто обов’язком, не більше.

Не заглиблюючись у суть слів священника, Беатріс втупилась поглядом в начищені чоботи графа, думаючи про своє. Ще якихось десять хвилин і вона стане графинею Гілфорд. Насправді перспектива так собі, враховуючи стиль його життя, його репутацію й моральні якості, а точніше — їх відсутність. Але при бажанні у всьому можна знайти позитив: вона матиме титул і, відповідно, вагу у суспільстві.

Священник прочистив горло, привертаючи її увагу.

— Я, Беатріс Елізабет Бріджес… — почала слухняно, не підіймаючи погляду, — беру вас, Ентоні Фредерік Норт, за чоловіка.

Вона монотонно повторювала слова обітниці, відчуваючи, як клубок у горлі стає все важчим.

— Обіцяю, — голос її здригнувся на останній фразі й стишився. Пауза непристойно затягнулась. — …Кохати й поважати вас кожен день мого життя.

Священник полегшено видихнув й запросив їх поставити підписи в парафіяльній книзі.

Поки граф Гілфорд схилився над книгою, Беатріс непомітно змахнула сльозу з кутика ока, а тоді розчерком пера закріпила на папері згоду стати його дружиною.

Відставивши перо, вона випросталася, опинившись лицем до лиця з чоловіком. І погляду вже не ховала. Священник завершував церемонію, а вона ловила себе на думці, що не так собі цю подію уявляла. Але на її пальці нова обручка, поруч з її ім’ям тепер інше прізвище, а перед нею — чоловік, з яким доведеться прожити життя.