⚜Розділ 10. “Лінії почуттів”

Потрібна вона… Ні, ну це вже зовсім наївною треба бути, щоб допускати подібне!

Благо, карета спинилась і продовжувати розмову не довелося.

В освітленому сотнями свічок бальному залі усі з ентузіазмом зглядалися на них.

Беатріс вище підняла підборіддя, з думкою, що все могло бути куди гірше, якби з нею не було графа Гілфорда. Його присутність трохи вгамовувала фантазію пліткарів.

Він стояв поруч весь такий статний. Чорний шовковий фрак прилеглого покрою з відкладним коміром та відігнутими від талії лацканами, відповідав останнім тенденціям моди, як і вузькі манжети білої сорочки, що виднілися з-під рукавів, білі пальчатки й шийна хустина. 

Аристократична строгість та елегантність цього образу, йому личила, як і легка неакуратність зачіски. Це робило його образ не випещеним, а швидше мужнім. 

І хоч ця раптова думка одразу ж здалася Беатріс дивною, та не визнати його привабливості, вона не могла. Як і те, що він відомий гульвіса, ім’я якого пов’язано не лише з непорядними жінками, а ще він азартний гравець, пияк і…

Її погляд зненацька наштовхнувся на графа Албемарла, перериваючи потік думок. Той направлявся у їхній бік. Теж весь у чорному, він мав доволі грізний вигляд, від чого мороз поза шкірою пробирав.

На одну тільки мить вони обмінялися поглядами й він повз пройшов, оминувши їх.

— Що скажете, леді Беатріс?

Граф Гілфорд щось питав. І, певно, вже не вперше.

Вона насупила брови, направляючи на нього усю увагу.

— Що, перепрошую?

Ентоні злегка зіщулив очі, наче намагався збагнути щось незбагненне, дивлячись на неї.

— Мілорд пропонує, — втрутилась Корнелія, — показати нам колекцію орхідей в зимовому саду.

Вочевидь, розгублення було написано на її обличчі, оскільки в розмову втрутилась ще й Енн, звертаючись до графа:

— Ваша тітонька леді Гок наскільки люб’язна. Як же це чудово мати такі міцні родинні зв’язки.

Тітонька значить… Це ж з якої пори вона випала з розмови, що пропустила цю інформацію?

— Авжеж, — ввічливо усміхнулась вона графу Гілфорду, усвідомлюючи, що усі довкола спостерігають. — З радістю погляну на колекцію.

До них приєдналася господиня маєтку, провела у зимній сад. Легкість, з якою леді поважного віку пурхала між рядами горшків з рослинами, вражала, а весела усмішка, якою вона раз у раз обдаровувала племінника, давала зрозуміти, що між ними гарні стосунки. Без сумніву, вона любила його. 

— А почалося все з того, — леді Гок радісно завернула розповідь до початку, — що мій Едвард отримав в дарунок майже висохлу бульбу орхідеї. Бачили б ви, як він доглядав її й зрештою та дала паростки. Тепер мріє створити в Англії першу оранжерею орхідей. Він і зараз в експедиції, збирає нові екземпляри.

Усі пішли далі, а Беатріс затрималась, дивлячись на мармурову статую дівчини у повний зріст, виставлену в кутку поміж горшками з рослинами. Дівчина ця, наче соромлячись, злегка схилила голову убік і погляд відводила. Довге волосся хвилями спадало на спину, а на грудях вона затисла тканину, що огорнула тіло, м’якою драпіровкою спадаючи донизу. Можна було б назвати її сороміцькою, але було у ній те, що не дозволяло цього зробити, те, що вабило погляд до ідеально відтворених ліній тіла. 

— Різьбяр дух ронив за нею, — промовив Ентоні, підходячи ближче.

Беатріс здивовано повела до нього очима, але він на неї й не глянув, зі статуї очей не зводив.

— За цією дівчиною, яку закарбував у мармурі, — уточнив, спинившись зовсім поруч.

Якихось декілька дюймів і її плече могло б торкнутися його плеча.

Беатріс знову повернулась до статуї.

— Звідки вам знати, мілорде?

— Це у кожній лінії. Придивіться до застиглих рухів пальців, до пасма волосся, що ледь торкається її шиї, до її напіврозтулених губ, до вигина її спини. Та його трепетні почуття відтворені навіть у шматку тканини, що оповила її талію.

Беатріс ковзала очима статуєю, ловлячи поглядом усі ті деталі, про які він згадував. Відтак знову поглянула на нього. 

І він подивився у синь її очей.

— Можливо, це вона сумнівалась, а його серце билось лиш за нею, — сказав притихло. — Безсумнівно.