⚜ Розділ 9. “Без ілюзій”

Пальчаток Беатріс завбачливо не надягла, тож в обідній залі їй довелося споглядати спантеличене обличчя леді Кроулі та заздрісний погляд Корнелії, коли ті побачили її обручку.

— Ми одружимося з графом Гілфордом за декілька днів, — приголомшила вона присутніх.

Леді Кроулі першою отямилася від новини й одразу ж скомандувала:

— Слід негайно замовити наряд і спланувати святковий сніданок. Часу обмаль.

— Це зайве, тітонько. — Беатріс відповіла їй ввічливою усмішкою, вмощуючись на своє місце за столом.

Яке могло бути святкування, коли вони зі скандалів не вилазять та ще й одружуються за спеціальною ліцензією? Але справжня причина полягала в тому, що Беатріс не була впевнена у власних силах, бо їй здавалося, що забракне духу всміхатися найріднішим і вдавати, що вона найщасливіша, як і годиться нареченій.

— Це не обговорюється, — запротестувала леді Кроулі, гордовито задерши підборіддя. — Ти сестра герцога, не забувай. Після сніданку їдемо до модистки. Доведеться вимагати взяти термінове замовлення. Але сестрі герцога й майбутній графині не відмовляють.

Насправді тітка тішилась. Зрозуміло, що вона сприймала її як суперницю Корнелії, хоч ніколи того й не показувала.

А от в очах Енн радості не було, там читалась лише меланхолія. Подруга мовчала й тихо зітхала щоразу, як очі натикались на обручку з каменем на її пальці.

Генрі прийшов останнім. Емоцій не виказував, але після сніданку, наздогнав її на східцях і щиро запевнив:

— Ти все ще можеш відмовитися.

Вона знала, що буде так. Так завжди було. Її усе життя оберігали, опікали й захищали.

— Дякую. — Вона спробувала вкласти в усмішку усю вдячність, що відчувала до нього. — Ти насправді той брат, про якого лише мріяти можна.

І усміхалась доти, доки не опинилася за зачиненими дверима своєї кімнати. Аж там вона безрадісно встромила погляд у свою обручку. Але побути наодинці їй не судилося: з'явилася Енн. Вона міцно притулила за собою двері й застигла біля них.

— Я маю в дечому зізнатися, — сказала притишено.

Від погляду Беатріс не приховалось, як вона нервуючи, зминала мереживо на рукаві й не знаходила куди погляд приткнути.

— Енн, ти мене лякаєш.

Герцогиня тихо видихнула.

— Зачекай з цим заміжжям, — попросила тихо.

Беатріс здогадалася, що, очевидно, подруга газету не читала, або не пов’язала її з тією писаниною, інакше усвідомлювала б причину такого поспіху.

— Нащо чекати? — спробувала вона надати голосу жвавості.

Чергове зітхання зірвалося з губ Енн, перш ніж вона видала:

— Бо я взяла на себе сміливість продовжити пошуки Едмунда.

Тільки сказавши це, вона наважилася подивитись на Беатріс. І одразу ж взялася пояснювати:

— Не міг же він крізь землю провалитися. Цього разу я звернулася в детективну контору містера Коллінза. Чула, у нього працюють найкращі у своїй справі. Тож я не сумніваюся, що вони знайдуть його. За справу взявся Роджер Хьюз, бо у містера Коллінза нині відпустка, він одружився.

У Беатріс опустилися руки. Стулила повіки.

Енн підійшла ближче. Заговорила тихше:

— Бет, детектив вже відбув у Бат,  але ж він не встигне за два дні.

Беатріс відвернулася від неї. В пошуках опори обіперлась долонями об край столу.

— Енн, я тобі дечого не розповіла, — промовила, втупившись невидющим поглядом в брунатну поверхню.

Тремтіння в її голосі стало відчутнішим, коли продовжила: 

— Тоді в Баті, я чула, як його гувернер сказав моїй мамі, що Едмунд хворий. Що з ним — лікарі не знали. Жодне лікування не допомагало. Він сказав, що йому лише гіршає і… І якщо нічого не зміниться, то... 

Беатріс міцно стулила губи, так і не озвучивши останні слова.

Та Енн і без того все зрозуміла. Враз затулила долонею вуста, стримуючи зойк. Жах в її очах змішався з жалем. 

— Розумієш тепер? — пошепки продовжила Беатріс. — Те, що він зник… Той звіт, що ти принесла… Усе ж очевидно. Всі ці роки я ганялась за примарною фантазією. Відкликай детектива. Він його не знайде. 

— О, Бет… — Енн кинулась обіймати її.

— Не говори Генрі. Ти обіцяла.

— Не скажу. В конторі мені гарантували приватність.

— Леді, годі лити ті сльози радості! — долинув від дверей бадьорий тітчин голос. — Ми спізнюємося до модистки. А нам ще стільки усього встигнути треба.