⚜Розділ 7. "Вибір є завжди"

Корнелії таки вдалося добитися свого, граф Албемарл запросив її на танець, тоді зник з поля зору. Генрі з Енн відійшли до столу з закусками. Леді Кроулі зустріла чергову знайому й взялася переповідати тій усі тонкощі непростого життя у сільській місцевості. А граф Гілфорд галантно запропонував принести напої.

— Тож я так розумію, наше з тобою парі в силі, — мовила кузина, щойно вони залишились удвох під стіною неподалік столу з солодощами. — Бачу, навіть заручившись з Гілфордом, не полишаєш надій завоювати графа Албемарла.

Беатріс найменше зараз думала про парі, але тішити кузину не збиралася.

— Завжди треба прагнути кращого. Чи не так? — сказала вона.

Корнелія посміхнулась, завзято обмахуючись віялом.

— І я не планую програвати. Полювання на графа триває. 

Після повернення додому, леді Кроулі недобре глипнула на Беатріс, не стрималась від коментаря:

— Наче обійшлося.

І Беатріс вкотре задумалась, нащо Генрі їх тут тримає. Звісно, недавній скандал з його одруженням і її дебют на ярмарку наречених виступали основними аргументами, але ж тітка взагалі ніяк не допомагала. Втихомирити нинішній скандал допомагав лише Генрі. Потурбувався про запрошення, залучив Джерарда, а тоді й графа Албемарла. Усім довкола показуючи: нею не нехтують навіть найбажаніші й найтитулованіші чоловіки.

При згадці графа Албемарла, Беатріс зустрілась поглядом з братом, очима вказуючи на двері гостьової. 

Він без слів зрозумів її прохання. Спинився посеред холу, чекаючи поки тітка з Корнелією піднімуться у свої кімнати.

— Я теж піду. — Енн тепло всміхнулась їй. — Доброї ночі. 

Генрі взяв свічник і направився в гостьову, Беатріс — за ним. Міцно притулила за собою двері й втомлено сперлася на них спиною.

— Генрі, ти ж розумієш, що я хочу почути пояснення.

Герцог поставив свічник на камінну полицю. Обернувся, але на неї не дивився, вдивлявся в рядок з шести картин, які ще батько наказав почепити на стіну, сказавши, що в кожній картині — характер когось із родини. Пейзаж один і той самий, але за різних погодних умов і пір року. Такими він їх усіх бачив. Беатріс тут була літнім вітром. Легким, мінливим, але незмінно теплим.

— Граф Албемарл? — здогадався Генрі.

— Чому ти представив мене саме йому?

— Еліот Кеппел виявив бажання одружитися з тобою задовго до початку сезону. Він просив у мене твоєї руки ще коли у нас тривала жалоба за батьком і запевнив, що наміри його серйозні та непохитні. 

Беатріс враз відірвалася від дверей.

— Чому ти раніше нічого не сказав?

— Бо занадто добре знаю тебе. Ти б противилася. А я не хотів, щоб ти ставилася до нього упереджено. Насправді, Беатріс, він гідний кандидат: репутація, титул і навіть ступінь з ботаніки нещодавно отримав. До того ж вибір все одно за тобою і його звернення до мене нічого не міняло.

Її погляд був злегка розгублений. Думки метались від здивування до підозри.

— Але чому він захотів одружитися зі мною? Ми ж і не бачились ніколи до цього.

Генрі нарешті подивився на неї. Його промовистий погляд і став тією відповіддю, яку він не бажав озвучувати. 

Беатріс стулила повіки в здогадці.

— Бо я — вигідна партія. Великий посаг і родинні зв'язки з герцогом. А шлюб — це угода, де кожен хоче отримати щонайбільше вигоди для себе, — пробурмотіла тихо. — І багато їх було?

— Достатньо.

Беатріс кивнула й він продовжив:

— Еліот Кеппел — далеко не перший претендент на твою руку, але він був одним із найбільш настійливих.

Це, звісно, було жахливо. Усвідомлювати, що її розцінювали лише як товар чи капітал, або як спосіб покращити соціальний статус навіть не бачачи, навіть не знаючи. Але ж це могло усе змінити. До того ж якщо чесною бути, то й вона не краща.

— Якби ж я знала… — прошепотіла радше собі, ніж йому.

Генрі підійшов ближче.

— Беатріс, якби я дотримувався традицій і прийнятих у нашому суспільстві норм — я б підібрав тобі найкращу кандидатуру за статусом, статком і репутацією. А ще, — його голос зненацька пройнявся похмурою серйозністю, — я б ніколи не одружився з Енн. І це була б найгірша помилка в житті. Без перебільшень.

Беатріс вірила. Не могла уявити нікого, хто б міг наповнювати його життя таким щастям та сенсом, як Енн. 

— Попри те, що усе було проти, — вставила вона тихо. 

— Бо коли це насправді твоє, ти за це боротимешся попри усі перешкоди. За те, що не було моїм, я не боровся. І час дав зрозуміти, що це був правильний вчинок.

Беатріс знала наскільки сильним буває кохання. Завжди це знала. Кожен з її родини — приклад. Кожен вірний своєму істинному вибору. Кожен відданий до останку. Батько, нині покійний старший брат, Генрі. От і вона така ж.

— Саме тому я б ніколи й не позбавив тебе вибору, — додав Генрі. — І зараз в тебе є вибір. Вибір є завжди. Пам’ятай це.

До кімнати Беатріс повернулася, перебуваючи у глибоких роздумах. В тих самих роздумах забралася й у ліжко, стискаючи в долоні медальйон, як робила це завжди, коли перебувала в похмурому настрої.

Тихо клацнула кришечка. Вона повернулась до свічки й у млявому освітлені роздивлялась акварельну мініатюру ока, що злегка потьмяніла з часом.

У нього були карі очі. Якби не ця мініатюра, мабуть, вона б і не пригадала цього. За вісім років його образ розмився в пам’яті, але спогади жили.

Зімкнула повіки, пригадуючи…

Сонце тільки-тільки зійшло й над озером, що розташувалося неподалік їхнього пансіонату, ще підіймався туман. 

Вони кидали камінці у воду. Забава та видавалась настільки веселою, що Беатріс нагребла повні жмені їх і висипала до ніг Едмунда.

— Я тебе переможу! — останнє слово вона вимовила задерикувато, діловито вперши руки в боки.

І коли їй вдалося кинути камінчик на декілька ярдів далі звичного, її дзвінкий сміх, певно, було чутно й на іншому березі.

— Ти бачив! Бачив? — продовжувала тішитися вона, радісно плескаючи у долоні.

Едмунд і собі стримано усміхнувся, спостерігаючи за тими її радощами.