⚜ Розділ 6. “Межа удавання”

Беатріс передчувала, що ситуація ось-ось вийде з-під контролю. Генрі з Енн з’явилися саме вчасно. Та навіть тітка з Корнелією якимсь чином опинилися поруч. Очевидно, що скандал не так вже їх і лякав, особливо коли поряд такий бажаний наречений, чий річний дохід у майбутньому сягатиме десятків тисяч фунтів. 

Генрі проворно зайняв джентльменів нудною розмовою про доцільність будівництва відстійників для стічних вод, що потрапляли в Темзу. Бо як він авторитетно зазначив: "Темза з кожним роком стає усе бруднішою й усе менше нагадує гордість імперії". Леді Кроулі невдоволено перебирала пальцями намисто й ледь помітно морщила ніс. Корнелія сяяла усмішкою й аж занадто завзято обмахувалась віялом, раз у раз кокетливо опускаючи очі. 

Тема відстійників була настільки далекою та безсторонньою, що успішно вбила напругу, яка витала у повітрі. В іншому випадку, Беатріс кинула б на брата погляд, сповнений тихої вдячності за це, але тепер мусила бути обачною у всьому, що стосувалося графа Гілфорда й скандалу. Тож вирішила за краще не дивитися на нього узагалі.

Граф Гілфорд з похмурою серйозністю стояв праворуч від неї. Стриманий та мовчазний. На ньому був чорний фрак з бездоганною посадкою, широкими білими манжетами й білосніжна шийна хустина, вив’язана ідеальним вузлом.

"Коли дивишся на майбутнього чоловіка, хоча б щось, та маєш відчути, — міркувала Беатріс. — Адже якщо доля написана десь, то щось же має підказати, що це саме та людина, з якою доведеться прожити життя".

Вона крадькома дивилася на нього.

Нічого.

Граф Гілфорд жодних почуттів не викликав.

Беатріс кинула короткий, обережний погляд на графа Албемарла, що опинився ліворуч від неї, ретельно прислухаючись до себе.

І знову нічого.

"Але краще б це був він", — подумки зітхнула вона.

— Леді Беатріс, — увірвався в ті її думки стриманий та глибокий голос графа Гілфорда, — матиму за честь запросити вас на танець.

Вона пропустила момент, коли розпорядник балу оголосив вальс і тепер погляди Генрі з Енн, тітки з Корнелією й графа Албемарла, були звернені до неї. Усі чекали її відповіді. І лише на обличчі графа Гілфорда не було ні питання, ні сумніву. Лише впевненість.

Беатріс подала йому руку без вагання. Мовчки. 

Чоловік неквапом торкнувся її пальців. Обручки під пальчаткою не було й Беатріс усвідомлювала, що він зрозумів це.

Лишила її на столику біля люстерка. А який у ній сенс? Ніхто однаково не побачить.

“Лиш нагадування, щоб ні на хвильку не забувала кому належу”, — зціпила вона зуби.

Думка про основне призначення цього аксесуара невимовно дратувала, як і те, щоб належати комусь. Так, начебто вона річ якась. 

Тож ідучи до центру зали, Беатріс з викликом зиркнула на графа. Чекала, що скаже щось, та він промовчав.

“Бездоганний джентльмен”, — сховала вона іронію за підібганими вустами.

Погляди звідусіль знову зосередились на них і вже не відривалися.

Граф Гілфорд вдавав, що не помічає того. Просто дивився на неї.

— Вгамуємо їхню фантазію, чи дамо їм те, чого вони чекають? — спитав він.

— А вам відомо чого вони чекають?

— Приводу для пліток. Як завжди.

Беатріс раптом виявила, що більшість пар уже у вальсовій позиції.

— Авжеж. — На її губах миттю визріла усмішка. — Не маю ні найменшого бажання тішити їх.

Старанно зображуючи радість, Беатріс обережно поклала руку йому на зап’ястя, іншу — на його плече. І на мить довше, ніж потрібно, затримала вдих, коли його долоня торкнулася її спини трохи вище талії.

Так і завмерли, очей одне з одного не зводячи.

— Ми впораємося, — нащось сказав він.

З першими акордами вальсу, його рука, що лежала в неї на спині, притиснулась відчутно міцніше й відстань між ними зменшилася на кілька дюймів.

Беатріс важко сковтнула від тієї близькості. Тепер сповна розуміла, чому цей танець настільки непристойним вважається, що дозволяється переважно зарученим та одруженим. Бо, здавалося, і його подих на скроні відчувала.

Вони закружляли серед інших пар. Беатріс нарешті розірвала зоровий контакт, зосередилась на рухах. Та граф Гілфорд не зводив очей з її обличчя. Вона майже фізично відчувала той погляд на собі, хоч старанно уникала дивитися на нього. Роздивлялася що завгодно: леді Дорсет, у сукні кольору червоного вина, що нишпорила пильним поглядом бальним залом в пошуках пліток, величезний настінний годинник в золотистій оправі, високу пальму в арковому заглибленні, дебютанток в білосніжних сукнях, які перешіптувалися під стіною, ховаючись за віялами.

І тут погляд вихопив графа Албемарла.

Він стояв під стіною, де вони його й залишили. Поруч перебувала Корнелія, з усіх сил стараючись привернути його увагу, але він невідривно дивився на пари, що вальсували. Щось підказувало: на неї.

Вона спіткнулась. Ентоні міцніше стис її долоню, не даючи збитися. І, здавалося, ще ближче пригорнув її до себе.

Ніхто нічого й не помітив.

Граф Албемарл продовжував спостерігати. Беатріс взяла його за орієнтир і тепер, щойно мінялись позиції, вихоплювала його очима. Її невимовно тішило те, що він не піддавався старанням Корнелії, навіть голову до неї не повернув. А знаючи кузину, старатись та уміла, тож…

— Леді Беатріс, — заговорив Ентоні, — вас щось бентежить?

— Так. — Стріпнула вона віями й згубила графа Албемарла, зосередившись на лацкані перед своїм носом. — Дозвольте мені дещо спитати вас?

— Питайте.

Лінива напівусмішка на його губах, додала їй сміливості.

— Мілорде, — зробила вона паузу, підбираючи потрібні слова, — чи не допускаєте ви можливості, що дещо може статися й наші заручини будуть розірвані?

Він злегка звузив очі, але та усмішка, до якої знову приклеївся її погляд, нікуди не зникала.

— І що ж такого може статися?

— Мілорде, — їй здавалося, що таке офіційне звертання створює між ними бар’єр, показуючи наскільки далекими одне одному вони є, тож і не грабувала ним, — я вважаю, що це може бути нашим спільним рішенням. Ми могли б зачекати, а потім… Потім мине якийсь час і…