5.1

— Еліот Ален Кеппел, граф Албемарл, — представився чоловік поруч з Генрі. — Я мав би честь зустріти вас раніше.

Він схилився до її руки. Карі очі привітно блищали, а на губах, які щойно торкнулися атласу пальчатки, застигла ваблива усмішка.

Він був привабливим. Попри молодий вік, випромінював лиск та витримку, притаманні старшим чоловікам. Це притягувало до нього увагу ще дужче за галантність. 

Намагаючись не витріщатися на його обличчя, Беатріс зосередилась на Генрі. 

“Що він задумав й чому саме граф Албемарл?”

Дебютанткам здебільшого представляють лише тих, хто здатен скласти гідну партію у шлюбі. А вона вже наче як заручена. Брат вирішив діяти на власний розсуд, дати їй шанс та вибір?

Хіба не пізно?

Чи це лиш чергова спроба згладити скандал?

Але як Беатріс не намагалась, прочитати щось на його обличчі, — не змогла.

— Леді Енн, — Генрі звернувся до дружини, — пам’ятається, ви обіцяли мені танець.

Беатріс блимнула очима, не вірячи у те, що відбувалося. Її брат — ярий прихильник правил і усіх тих норм пристойності, якого за це позаочі Святошею прозвали, коїв нечуване — залишав їх удвох з графом Албемарлом в залі повному допитливих очей. 

Схожі думки відбилися й на обличчі Корнелії, що стояла з тіткою неподалік, знайомлячись з черговим джентльменом, та так і завмерла з розтуленим ротом, косячись у їх бік.

Беатріс сховала в губах усмішку. Побачити такий вираз на обличчі кузини, того вартувало.

— Шкодую, що не встиг познайомитися з вами минулого вечора, — нагадав про свою присутність Еліот. — Занадто швидко вже ви зникли з балу.

— Перехвилювалась, — пробурмотіла Беатріс. 

Вона розуміла наскільки безглуздо звучить це виправдання, усім довкола відома справжня причина. Але так, як гірше вже не буде, вона посміливішала:

— Гадала, ви й не помітили мене серед інших.

— Хіба вас можна не помітити? Але прояви я занадто відверто увагу — це скомпрометувало б вас. Джентльмен не дозволить собі подібного.

Тепер наступила її черга, подібно кузині, завмерти з розтуленим ротом.

“То все було аж настільки просто!”

— Ви заручились.

Проста констатація факту, та вона не знала як реагувати, шукаючи в цих словах натяк на зловтіху чи цікавість, коли він додав:

— Переконаний, більшість чоловіків у цьому залі нині заздрить Ентоні Норту.

— Ви перебільшуєте, — опустила вона очі, ховаючи раптове збентеження.

— Аж ніяк. Ви затьмарюєте усіх дебютанток цього сезону. І якби не Норт, з легкістю стали б причиною не однієї дуелі.

— Я противниця дуелей, мілорде. Як на мене, проливати кров заради примарного відновлення честі — сумнівна розвага. А ще більша безглуздість — вважати переможцем удачливого вбивцю.

Він усміхнувся.

— Сміливо, леді Беатріс.

— Геть ні, — схаменулась вона. Сторожко зиркнула на нього. — Недоречно насправді.

— Облиште, щирість прикрашає. І зі мною ваші роздуми в цілковитій безпеці, слово честі, — він вимовив це напівпошепки, підкреслено по-змовницьки, ще й нишком підморгнув, продовжуючи всміхатися.

Вона не втрималась й собі всміхнулась.

— У вас чарівна усмішка, леді Беатріс. Така мила, сяйлива. І заразлива. — Граф не зводив з неї погляду. — Ідеально пасує вам. А ще у вас дуже гарне ім’я. І личить воно вам не менше за усмішку.

Хоч тієї самої миті Беатріс і помітила, як до них швидкою ходою наближається граф Гілфорд, недбало прокладаючи собі шлях у натовпі, але від слів графа Албемарла та усмішка поширшала. Аж поки він не додав:

— Беатріс — це ж та, що несе радість.

В ту ж мить від її усмішки й сліду не лишилося.

— Що?.. — В тихому шепоті застигло розгублення.

Далекий спогад миттєво відізвався щемом у грудях: колись її так Едмунд називав.

— ୫ —