⚜Розділ 5. “Її ім'я”

— Міледі, тримайтесь за поручні, — командувала Нелі, щосили затягуючи шнурівку корсета.

Настільки ретельно її не готували навіть для представлення до двору. Ще дві служниці метушились одягаючи й причісуючи її. Кожен завиток зачіски й кожен штрих в довершеному образі повинні були підкреслити її статус сестри герцога. Вона мала постати перед усіма бездоганною, нехай навіть її репутація після минулої ночі такою не була.

Наостанок камеристка збризнула рукавички улюбленим парфумом і подала їй. Повітря довкола наповнилось солодким ароматом гліцинії впереміш з ледь уловним, в цій композиції, запахом апельсина.

За якусь мить у кімнату увійшла Енн.

— Ти неперевершена. — Її обличчя сяяло щирим захопленням.

— Ви обоє чарівні. — Генрі приєднався до неї.

Він обвив рукою талію дружини й зосередився на сестрі, свердлячи ту важким поглядом. Його очі, наче в душу гляділи, перевіряючи чи не передумала. Вишукував хоч найменший натяк невпевненості чи вагання на її обличчі.

Не передумала. Стійко витримала той погляд і прихопила ридикюль з бальною карткою.

— Ходімо. — Невимушено усміхнулась вона йому своєю найчарівнішою усмішкою.

Дорога до маєтку графа Берклі зайняла не більше двадцяти хвилин. Ступаючи на бруківку перед освітленим ліхтарями маєтком, Беатріс знала: осудливих, ворожих поглядів не уникнути. Вона жертва скандалу. 

Знала й те що її обговорюватимуть усі, кому не ліньки. Тож щойно лакеї розчинили перед ними двері бального залу, чіпкі погляди один за одним стали зупинятись на ній.

Генрі з Енн трималися поряд, тітка з Корнелією плелися позаду, наче це могло допомогти їм відгородитися. Наближені до них, жінки поважного віку на чолі з леді Дорсет, показово відвертались, прикриваючи перешіптування за темними віялами.

Беатріс важко сковтнула, відчуваючи як пересохло в горлі й міцніше вчепилась в руку брата.

— Ти Бріджес, ти вища за це все, — голос Генрі прозвучав достатньо гучно, щоб наближені до них могли його почути.

Так, вона народилася донькою герцога й жодним кривим поглядам не дозволить забути про це. З величавим виглядом Беатріс гордо здійняла підборіддя.

— Я мав рацію, ви затьмарюєте усіх, — почулось над вухом, щойно вона відпустила лікоть брата.

Обернулась. Біля неї, сяючи солодкаво-лінивою посмішкою, стояв Джерард Банкс віконт Хоксбері, а заодно приятель Генрі, їхній сусід. Чоловік, який ще недавно дражнив її, жартома називаючи жовторотим каченям.

— Генрі, леді Енн, леді Беатріс, — тим часом почергово схиляв він голову, поштиво вітаючи їх. — Сподіваюся, леді Беатріс, ви дозволите мені запросити вас на танець?

— Авжеж, мілорде. — Вона спробувала ввічливо всміхнутись.

Підтримка віконта Хоксбері була такою цінною і такою потрібною тепер, коли всі довкола тільки те й робили, що стежили за нею й ніхто не наважувався не те, що на танець запросити, а й просто підійти. Краєм ока вона ловила ті погляди, доки вони прокладали собі шлях у натовпі до центру бального залу, де пари збиралися на контрданс.

— Це ненадовго, — промовив Джерард. — Поки в їхньому полі зору не з’явиться інша жертва.

— Авжеж, — підтакнула вона, — а доти вдаватиму, що мене це аж ніяк не зачіпає.

Щойно вони спинились, Джерард обернувся до неї.

— Ви росли на моїх очах, Беатріс. Ви дорога мені, як молодша сестра. Ви ж знаєте це?

— Так. Жовторотим каченям абикого не називають, — спробувала вона пожартувати.

Віконт Хоксбері дивився на неї з легкою посмішкою. 

— Я можу вчинити щось скандальне. Відтак усі говоритимуть лише про мене, вам дадуть спокій.

Беатріс кинула на нього погляд, сповнений жаху.

— Ні в якому разі, мілорде. Я не маю наміру шкодити вашій репутації.

Солодкаво-лінива посмішка на губах віконта поширшала.

— Як мало ви про мене знаєте, леді Беатріс. А про мою репутацію й поготів.

Жваві звуки контрдансу змусили їх стати одне навпроти одного. Кожен її крок був відточений з учителем безліч разів і настільки, що без зусиль могла б танцювати з заплющеними очима. Але уся ця увага довкола неабияк бентежила, сколихуючи ту впевненість. Тож довелося сповна зосередитися на фігурах танцю, не дозволяючи собі дивитися по сторонах.

Музика стихла, Джерард знову опинився поруч, а вона лиш тепер наважилась повести очима залом з подивом відзначивши, що майже ніхто за ними не стежив.

Віконт провів її до Енн і поспішив відкланятися, пояснивши, що в нього є цікавіші справи в одному з клубів. Втім, його увага до неї, — при тому, що подібної честі він не доставляв майже нікому — свою справу зробила.

— Віконт Хоксбері, сам викликався допомогти, — промовила Енн і кинула швидкий погляд на Беатріс, щоб вловити її реакцію. — Він, наче не такий вже й безнадійний. Що скажеш?

Енн ніколи не втручалася в чуже життя, не повчала, не радила зайвого. Але тепер в її погляді було стільки тривоги й бажання допомогти, що Беатріс присилувала себе надати голосу легкості й безтурботності:

— Енн, я облишила ідеалізувати чоловіків. Справа це безглузда, адже марна.

— Ідеалізувати нікого й не потрібно. Важливо знайти своє. 

На останніх словах погляд герцогині Чандос помандрував залом. Кого вона вишукувала в натовпі, було очевидним.

Беатріс згадала про те "своє" й собі пробіглась очима в пошуках… нареченого. Його ніде не було, але за декілька танців оркестр мав грати вальс.

"І нащо ж тоді він просив залишити йому цей вальс?" — Супилась вона, продовжуючи пошуки. 

Ще й, як на зло, зітхнути на повні груди їй не дозволяв туго зашнурований корсет. Взагалі ледь дихала. Схоже, Нелі перестаралася, роблячи її талію аж занадто тонкою.

Перебуваючи у тих роздумах, Беатріс не помітила наближення брата.

— Беатріс, дозволь відрекомендувати тобі... — пролунав збоку його голос.

Вона повільно обернулася й завмерла, дивлячись в обличчя джентльмену, якому готувала пастку в саду минулої ночі.