4.1

Раніше їй рідко доводилося робити те, чого вона не хотіла. Тепер це ставало звичкою.

Рішуче обсмикнувши сукню, вона випрямила спину й гордою ходою направилась на зустріч зі своїм, дуже сподівалась, епізодичним майбутнім.

— Я буду поруч, — торохкотіла Нелі, плетучись позаду, — мілорд наказав, очей з вас не спускати.

— Генрі знає, що він тут?

— Авжеж.

Авжеж. Беатріс зціпила зуби. "Ти сама себе у цю пастку загнала", — нагадала собі. 

Запах воску відполірованого паркету розпросторювався по коридору. Слуги ще з удосвіта прибрали маєток після балу. Вона любила цей запах. Так пахло в родинному маєтку на свята, що збирали родину у великому холі за столом і веселими розповідями. Така в них була традиція. Ті спогади відлунювали теплом і затишком. А тепер цей самий запах супроводжував її до чоловіка, з яким вона воліла б узагалі ніколи не перетинатися.

Підхопивши двома пальцями спідниці, Беатріс ступила на східці, мимоволі наштовхнулась поглядом на портрет першого герцога Чандос. Зверхній та проникливий погляд прадіда, тепер здавався докірливим. І майнула цілком доречна думка: “Що, коли граф Гілфорд — моя кара за низькі помисли щодо графа Албемарла?”

— Леді Беатріс, мені зайти з вами? — навпошепки спитала камеристка, завагавшись біля дверей вітальні.

— Чекай тут.

Беатріс відпустила спідницю й розправивши плечі, ступила в розчинені двері.

Граф Гілфорд стояв спиною до неї навпроти вікна, заклавши руки в білих пальчатках позад себе.

Вона спинилась, опустила голову. Щойно почуті від Корнелії слова, безумним вихром закрутились в думках. Краєм ока бачила, як він обернувся, та не наважувалася підвести погляд, відтягуючи невідворотне.

— Леді Беатріс, — першим знайшовся він, вклонившись.

Вона повільно підняла голову. Минулої ночі не встигла роздивитися його у світлі ліхтаря, єдине, що запам'яталось — його невдоволено підтиснуті губи. Тепер він дивився без тіні невдоволення. Навіть навпаки: у його очах ясніла якась незрозуміла втіха. 

Високий і молодший, аніж вона очікувала. Темне волосся, чітко окреслені риси обличчя з вираженими вилицями, карі очі. Обличчя майбутнього чоловіка.

Погляд ковзнув вниз. Чорний фрак, що ідеально облягав фігуру, білі манжети, акуратно вив’язаний вузол шийної хустини. З вигляду зразковий джентльмен, якщо не знати іншого.

— Так склалися обставини, що ми досі не представлені одне одному. Дозвольте виправитись.

Його м’який і глибокий голос так само був приємним на слух, як їй і запам’яталось.

Чоловік ступив ближче, зупинився за крок від неї. Впевнений, серйозний.

— Ентоні Фредерік Норт.

Він схилився над її рукою. Обережно торкнувся кінчиків пальців, залишаючи невагомий цілунок на атласі пальчатки.

“І поводиться, як зразковий джентльмен. Якщо не знати іншого, можна й обманутись”, — роздумувала вона.

— Граф Гілфорд, — додав чоловік, випростовуючись, — до ваших послуг.

Незмигно дивлячись у вічі, повільно відпустив її пальці. Втіха продовжувала ясніти у його очах. І він дивився так, мовби чекав чогось. Тільки чого? Беатріс не розуміла. 

— Мені шкода, мілорде, що я мимоволі стала причиною непорозуміння й таких незручностей, — нарешті подала вона голос, уважно стежачи за його реакцією. — Запевняю: я не хотіла, щоб усе так склалося.

— Називаєте шлюб незручностями?

Риси його обличчя пом’якшились від ледь помітної усмішки. Карі очі звеселішали. Але те, як він продовжував дивитися... В його погляді залишалося щось невловне й вабливе — щось таке, що її відчуття не могли до кінця осягнути.

Її погляд опустився й приклеївся до куточка його губ.

“Певно, та бідолашна дівчина — його зведена сестра, теж свого часу підпала під чари цієї усмішки й оманливих манер”, — похмуро нагадала вона собі й скосила погляд на відчинені двері. Камеристка залишалась там.

— Леді Беатріс, прошу пробачити мій поспіх.

Вона на мить заплющила очі. Оксамитовий тембр його голосу умів створювати відчуття спокою й затишку. Та все омана. Він далеко не той, ким старається прикидатись. 

— Ви зробите мені честь, погодившись стати моєю дружиною.

Повіки різко розімкнулись і її погляд наткнувся на обручку з синім сапфіром у його руках.

— Це… зайве, — спантеличена, вона не знала, що ще сказати, майже з жалістю дивлячись на той камінь.

Суспільство заполонило нове модне віяння — мова дорогоцінностей. І вона захопилася, трохи зналася на їх історії. Синій — колір вірності, а сапфіри століттями асоціювалися з коханням королів, принців із казок та романтикою. 

Але це був не той випадок.

Прикусивши губу, Беатріс згадала про етикет. Хоч якась користь з тих підручників, якими гувернантка стільки років поспіль мучила її. З докором глипнула йому у вічі.

— Це неприйнятно! Чи вам цього не знати, мілорде?

Граф Гілфорд незворушно дивився на неї.

— Ви про те, що джентльмен не повинен ставити леді у незручне становище подарунками?

Все на що спромоглася Беатріс, це ствердно кивнути, відводячи очі, мовби та папороть біля вікна в цю мить була куди цікавішою й приємнішою на взір.

— Враховуючи наші обставини, усе в межах пристойності, — промовив Ентоні. — Та я все ж дозволю собі ще дещо… — він підняв обручку вище, на рівні її обличчя. — Вона пасуватиме до ваших очей.

Він роздивлявся її обличчя з тією ж незрозумілою прискіпливістю й дивною цікавістю. Беатріс не витримала на собі того погляду.

— Не впевнена.

Крутнулась до канапи. Декілька кроків і вчепилась в оббиту парчею спинку, відгороджуючись від нього.

Вона ж сподівалась якось викрутитись. Остаточно не вирішила як, та не відкидала можливості, що дійдуть спільної згоди й припинять усе це згодом, коли скандал вщухне.

Він зовсім молодий. Не старший за графа Албемарла. Але того до потреби одружитися привела необхідність. А його?

І двадцяти трьох немає — згадала слова Корнелії. Хто в такому віці, ще й з настільки скандальним стилем життя, серйозно задумується про одруження? Це ж далеко не перший його скандал. І ця вся його гра в джентльмена, була впевнена, скоро набридне йому.