⚜Розділ 4. “Гра в джентльмена”

День обіцяв бути важким. В цьому Беатріс впевнилась, спустившись до сніданку.

Тітка сиділа за столом навпроти, кидала на неї ворожі погляди, раз у раз стулюючи губи в тоненьку лінію. Але відкрито висловитись при Генрі, не посміла. 

Енн як могла відвертала увагу від скандалу, щебечучи про плани з облаштування озера в родинному маєтку. Генрі підтакував їй, але відстороненість на його обличчі давала зрозуміти, що думками він далеко.

Сніданок нікому не ліз у горло, крім Корнелії, яка, покінчивши з беконом та запеченими бобами, за обидві щоки уплітала тости з джемом. Її очі світились нетерплячкою.

Беатріс заледве дочекалась завершення сніданку, щоб вислухати кузину.

Вони зачинились у її кімнаті. Беатріс притулилась спиною до дверей.

— Розповідай, Корнеліє.

Та кузина не поспішала. Поплелась до канапи, діловито всілась, старанно розправила спідницю сукні, дратуючи Беатріс тим навмисним зволіканням. І тільки тоді почала:

— Ентоні Норт, третій граф Гілфорд. Восени йому виповниться двадцять три. Його батько — той самий Фредерік Норт, який дванадцять років прем’єр-міністром був і мав безмежний вплив при дворі. Один із найвідоміших громадських діячів нинішнього століття — лорд Норт. Але це ти могла дізнатися й сама, якби погортала книгу перів.

Беатріс відірвалась від дверей.

— Але тобі це приносить більше задоволення. Не тягни, Корнеліє, прошу.

Беатріс взялася ходити кімнатою. Корнелія гмикнула, спостерігаючи за нею.

— Титул твій граф успадкував три роки тому.

— Він не мій.

— Це справа часу чи не так?

Беатріс не могла не визнати її правоти, бо відступати вже нікуди. Але все одно це дратувало, як і зловтіха, яку, була впевнена, кузина старанно маскує за тим спочутливим поглядом.

— От три роки тому про нього й заговорили усі, — продовжила Корнелія. — Він прославився як гультяй, картяр і дуелянт. Попри його вік, стрілець він вправний. Але це все лише квіточки, бо те, що я зараз скажу не призначено для ніжних вух леді. Готова?

Беатріс повільно вдихнула й видихнула, приготувавшись. 

Корнелія роззирнулась сторонами, ніби в зачиненій кімнаті міг зненацька появитися хтось третій і притишено видала:

— У графа Гілфорда є зведена сестра. Три роки тому він скомпрометував її.

Беатріс спинилась.

— Це як? 

— Їх застала служниця в кімнаті. 

— І? — не розуміла вона натяків кузини.

— Застала їх… як подружжя.

— Як це? — завмерла вона.

— Це, як шлюбний обов'язок, тільки без шлюбу. Розпуста у чистому вигляді.

Довкола запала тиша.

— О, Боже! — тільки й зірвалося з вуст Беатріс.

Вона затулила долонею рота. Достеменно не знала, що такого входить в той шлюбний обов'язок, але те, що це щось непристойне й ганебне — не сумнівалася, інакше про це б не соромилися говорити. Також вона знала, що шлюбний обов’язок існує для того, щоб з’явилися діти. Це пояснення отримала ще в дитинстві, випадково почувши дивну фразу.

— Звісно, вона лише зведена сестра йому, — вголос роздумувала Корнелія, — до того ж попередній граф навіть не подумав вдочерити її. Але, як на мене, це нічого не змінює. Вони росли під одним дахом. Нехай у них і немає кровного зв’язку, але ж він повинен був оберігати її, а не ганьбити. А це... Це настільки негідно й огидно.

Беатріс опустилась на ліжко, побоюючись, що ноги таки не втримають тягаря цієї новини. Притулила долоню до чола й стулила повіки в спробі осягнути почуте, бо воно все якось не вкладалось в голові.

— Після інциденту його мачуха наполягала, щоб він взяв відповідальність на себе й одружився, — продовжувала Корнелія. — Та граф Гілфорд навідріз відмовився від будь-яких зобов’язань, натомість примусово відіслав мачуху в Бедлам. Вона досі перебуває в психіатричному госпіталі. Всі ці три роки.

Беатріс вже й не знала чи щось ще здатне здивувати її після почутого, але Корнелії вдалося:

— Ту дівчину — його зведену сестру, він наспіх видав за якогось чи то клерка чи дрібного держслужбовця, який погодився прийняти її ганьбу. Вона принесла у світ дитину.

Беатріс не змогла стримати тихого стогону. 

І це її майбутній чоловік!

— Тож, як бачиш, навряд чи знайдеться гірша кандидатура для шлюбу за графа Гілфорда, — підсумувала Корнелія. — Його продовжують приймати в суспільстві лиш завдяки заслугам нині покійного батька.

Погляд Беатріс застиг на складених на колінах долонях. Почуте лякало своєю дикістю, як і цей чоловік тепер. “А це ж лише те, що стало відомо”, — нагадала собі. І страшно було уявити які секрети він ще приховує.

“Може ще якось вдасться врятуватись від цього шлюбу”, — з надією подумалось їй. Бо прикувати себе до такого…

Раптовий стук у двері змусив її здригнутись, вирвавшись з тих думок.

— Леді Беатріс, до вас відвідувач, — почувся з-за дверей голос камеристки.

Серце тривожно забилось в здогадках.

— Хто?

— Граф Гілфорд. Очікує в блакитній вітальні.