3.1

З сумною напівусмішкою Беатріс зустрілась поглядом з братом. Вона вчинить правильно.

— Ти пообіцяв. Пам'ятаєш? — її шепіт розсіявся в тиші, що знову запала в кімнаті. — Ти слово дав не перечити моєму вибору.

Це було перед поїздкою в Лондон. Вона взяла з брата обіцянку, бо у її серці ще жила надія, що її обранцем стане Едмунд. Вона не знала з якої він родини, чи має статки й титул, адже в Баті вони ніколи про таке не говорили. Тож вирішила заздалегідь перестрахуватись, не хотіла, щоб їм хоч щось завадило. А тепер…

— Я його обираю, — додала ще тихше, — графа Гілфорда.

“Хіба ж не байдуже хто тепер це буде?” — пробувала вона переконати себе, коли Нелі допомагала зняти сукню, готуючи до сну. Але недобрі чутки про цього графа Гілфорда не давали спокою.

Щойно камеристка розчесала їй волосся й заплела в косу, як у кімнату увірвалася Корнелія.

— Матінка не дозволяла мені покинути бал раніше. Ти справді заручилася?

— Так.

— Ну ти й проворна! Але граф Гілфорд… — Кузина показово наморщила ніс. — Беатріс, це найгірша кандидатура зі всіх. Хоча він молодий, деякі леді й знаходять його привабливим, але він же…

Беатріс поплелась до розстеленого ліжка й опустилась на його краєчок.

— Що тобі відомо про нього?

Корнелія залишилась стояти перед нею. Знизала плечима, мовлячи:

— Репутація у нього жахлива.

— Ти б могла дізнатися якнайбільше подробиць?

— Аякже, моя камеристка порозпитує слуг. Слуги завжди знають все. До того ж сьогодні усі тільки про нього й говорили. Припускаю, це не буде складно. Зберу усі плітки.

Залишившись наодинці, Беатріс довго не могла заснути й таки взяла до рук медальйон, з яким не так давно попрощалась. Він завжди давав їй сили протистояти життєвим труднощам. Чи може їй просто хотілося в те вірити.

Спогади віднесли в дитинство. Мама настановляла, що вона має вдало вийти заміж, тож повинна носити незручний корсет, вчити етикет, опанувати манери й плекати свою красу. Тоді ввечері вона підійшла до Генрі й спитала: "Як дізнатися за кого краще заміж, бо хлопців же багато?" Брат поблажливо всміхнувся на той її серйозний вираз обличчя й сказав:

— Це має бути той, хто підтримуватиме, піклуватиметься й поважатиме. Той, в кому ти побачиш захисника.

І згодом вона побачила.

Їй дванадцять було, коли мати захворіла й вона відправилась разом з нею в Бат на лікувальні води.

По вулиці бігало кошенятко, таке пухнасте з чорними цятками на спині. Вона побігла за ним. Спинилася, кликала, та воно сховалося десь під складеними в довгий рядок кошиками з фруктами. В той момент вона й не усвідомила, що з-за рогу на неї несеться карета.

З мостової її відсмикнув худорлявий юнак, що взявся нізвідки. Вона не втримала рівноваги, заплутавшись у подолі сукні, а він не встиг зреагувати. Мить — і вже лежала на перевернутих кошиках, боляче вдарившись стегном.

Яблука й груші розсипалися мостовою, продавець, який вигулькнув з ятки, розташованої там далі під тополею, гучно лаявся. Але побачивши їх, в ту ж мить втихомирився. 

Як же їй тоді хотілося розплакатись. Пам’ятала, як щосили кусала губу, стримуючи сльози, коли довкола ширився запах стиглих яблук. А той юнак допоміг встати, дивуючись тому, як можна було не побачити коней. Тоді глипнув у її похнюплене лице й враз умовк.

— Щось болить? — спитав за якусь мить, з тривогою обдивляючись її й суплячи брови. 

Беатріс продовжила кусати губу, стримуючи сльози.

Його стривожений погляд вернувся до її обличчя, вп'явся, відповіді чекаючи. 

Вона розуміла це й стиснувши зуби, заперечливо хитнула головою.

Юнак полегшено видихнув. Тоді винувато схилив голову і темне пасмо волосся впало йому на чоло.

— Пробач, що дозволив тобі впасти.

Беатріс дивилася на те місце, де, якихось декілька хвилин тому, вона стояла. Місце, де промчалась карета. І до неї нарешті дійшло, що тут її могли затоптати коні. І затоптали б насправді, якби не він.

Вона наважилась підняти погляд. І він подивився на неї.

— Тримай, це тобі. — Простягнув паперовий пакунок з айвовими мармеладками, що тримав у руці. І примирливо додав: — Я, Едмунд. А ти?

Повернувшись з тих спогадів, Беатріс задмухала свічку й скрутившись клубочком в постелі, знову вернулась туди.

Поки дорослі вечорами розважалися, вони збиралися з іншими дітьми у спільній кімнаті, грали настільні ігри або, задмухавши свічки, розповідали моторошні історії. Одного такого вечора Едмунд розповів, що в стінах їхнього пансіонату живе примара, яка опівночі вилазить зі стіни, щоб вулицями прогулятись.

Як же їй тоді було страшно. Але примару побачити дуже хотілося, бо вдома вони не водилися. 

Згадала кожну сходинку, що вела вниз і той страх, що стискав юне серце, коли тихцем пробиралася на вулицю. А тоді щось зашаруділо у кущах позаду. Жива уява миттєво намалювала картинку прозорої тіні, що несеться за нею. Завищавши, вона кинулась навтьоки.

Тоді з’ясується, що то білка шаруділа, але в пам’яті закарбувалось інше: груди, у які вона врізалась. То був Едмунд. Вигадав страшилку, бо хотів побачити хто з них найсміливіший.

— Не бійся, — заговорив він, затуливши її собою, — я ж тут.

Беатріс всміхнулась тому спогаду, міцніше стиснувши в руці медальйон.

— Ти тут, — прошепотіла.

— ୫ —