⚜Розділ 2. “Це ж треба було так вляпатися”

— Даруйте, та, що ви робите в саду одна?

"Ну от, він ще й проситиме пояснення!"

Беатріс тихо видихнула, невдоволено насупивши брови. Та одразу ж подумала, що й фатальністю грішити не варто, бо обличчя детально не розгледіти. Тож навряд чи він впізнає її в бальному залі й навряд чи вона впізнає його. 

Це тішило.

Вона опанувала себе й силуючись надати голосу спокою, промовила:

— В моєму бажанні усамітнитися у саду, немає нічого надзвичайного. В маєтку занадто душно.

— Але прогулюватися наодинці — не найкраще рішення. Дозвольте провести вас.

— Дякую за пропозицію, та змушена її відхилити.

— Я не можу залишити вас тут одну.

— Можете.

Йти він не поспішав. Заклав руки позад себе й повернув голову у бік маєтку. Відтак знову зосередився на ній.

— Ви... — він навмисно витримав паузу, — чекаєте тут на когось?

— Нікого я тут не чекаю! — миттю обурилась вона цьому нечуваному нахабству. 

— Ходімо. Джентльмен не може залишити леді одну серед саду вночі.

Зрозуміла: він не відчепиться. І хоче вона того чи ні, але доведеться розіграти з ним сцену, призначену іншому. Без фіналу, звісно.

— Я не можу… піти, — пробурмотіла півголосом.

— Чому?

— Виникли невеликі труднощі. Моя сукня… Я схилилась вдихнути аромат троянд і необачно зачепилась за колючки.

Він ступив ще ближче й між ними повисла пауза.

— Дозволите?

Не дочекавшись відповіді, чоловік опустився навколішки й торкнувся руками подолу її сукні. А їй хотілося вовком вити, бо там не він мав бути!

По всипаній гравієм доріжці почулись чиїсь кроки. Вона принишкла, дослухаючись. Хтось наближався. Не інакше як граф Албемарл: за часом сходилось.

Ще декілька митей і репутації кінець. Хоча ні, не кінець. Генрі нізащо не допустить, щоб її репутація постраждала. Ще декілька митей і цей незнайомець, хоче він того чи ні, буде змушений пропонувати їй руку й серце. А вона не матиме змоги звільнити його й відмовити.

У нього приємний голос і судячи з усього він джентльмен, але ця пастка не для нього. Це пастка для того, хто готовий до шлюбу, хто вже шукає дружину. Для того, хто має успадкувати стільки акрів землі, що його річний дохід сягатиме десятків тисяч фунтів, якщо вірити словам Корнелії. Для того, з ким вона стане багатою та впливовою.

— Відпустіть! — пискнула вона.

Не довго думаючи вхопилась руками за спідницю, щосили смикнула, звільняючи з колючок. Тріск тканини давав зрозуміти, що бал для неї скінчився. Доведеться пробратись запасним входом і відсиджуватись в кімнаті, зіславшись на якесь недомагання, бо навряд чи камеристка зможе полагодити це все.

Підхопивши обома руками поділ, вона прожогом шмигнула в інший бік до лабіринту.

Не встигла.

— Беатріс! — голос брата, що йшов навперейми, зупинив її. 

“Гіршого й не вигадаєш, — проскиглила подумки, крадькома роззираючись сторонами. — І як же ти мене упізнав тут?”

Він порівнявся з нею.

— Що ти тут робиш?

— В залі душно, мені недобре стало, — пробелькотіла, стишуючи голос, бо той “рятівник” залишився десь зовсім поряд і, ймовірно, тепер знає її ім’я. — Ходімо. — Вхопила Генрі під руку і миттю взялася заговорювати зуби: — А ти чому тут? Тобі ж належить бути з гостями, як господарю балу. Як ти міг покинути Енн саму там?

— Леді Кроулі на тебе поскаржилася.

— Тітка перебільшує, як і завжди.

— Слуги бачили, як ти пішла сюди. Одна. Чому ти не взяла її з собою? Хіба леді Кроулі не для цього тут? 

Щойно на них впало світло ліхтаря, Генрі зупинився й Беатріс здогадалась, що він має на меті вичитати її.

— Поговориш зі мною про правила й мораль? — випередила вона його. — Запевняю: нічого нового ти мені не скажеш.

— Беатріс, свавільна поведінка… — голос герцога обірвався, щойно глипнув їй в обличчя.

“Значить із зачіскою не все так добре, як думала”, — здогадалась. Наспіх заправила висмикнуте пасмо за вухо й нервово зиркнула через плече.

— Що це? — Генрі вхопив її за руку, роздивляючись смужку мережива, що звисало на рукаві.

Вона знічено висмикнула руку, ховаючи в складках сукні. Пробурмотіла:

— Ти ж знаєш, якою незграбною я часом буваю. 

Її здавлений голос його не переконав. Насуплений погляд оббіг її з голови до ніг, застиг на подолі.

— Бетті… 

Він не називав її тим дитячим іменем вже як років п’ять. І це спантеличило, як і та тривога, якою бриніло воно.

— Що? — Заблимала вона очима.

Генрі вхопив її за передпліччя, м’яко повернув обличчям до світла. 

— Що сталося? — Нажахано вдивлявся в обличчя.

— Трояндовий кущ, — пискнула вона.

Уявлення не мала, що таке він там собі уявляє. Але те, що щось уявляє в ці самі секунди — сумнівів не було.

— Усе добре, я вибралась з нього, — додала для певності. — Як і тоді у дитинстві. Пам’ятаєш?

Він подивився за її плече. 

— Моє шанування, — почулось за спиною.

Той самий голос… Та ще й додав:

— Боюсь, це моя провина. 

Беатріс приречено стулила повіки, все ще подумки молячись про розсудливість цього незнайомця. Хоча судячи з усього, розсудливість — то не про нього.

— Ентоні Норт, — голос Генрі враз набув сталевих нот, — сподіваюся, у вас знайдеться пояснення.

Чоловік зупинився поруч з нею, майже плечем до плеча. А вона боялася повернутись, боялась глипнути в обличчя тому, кого ненавмисне втягла в неприємності. 

От як це все виправити? Мусила терміново щось зробити. Але й рота не встигла розтулити, як протяжний вигук збоку обірвав її: 

— Герцог Чандос!

З лабіринту на світло ліхтаря випливла поважна леді в супроводі джентльмена. 

— Чудовий бал, мілорде, — задоволено защебетала вона до Генрі. — А це ваша чарівна сестра-дебютантка?

— Леді Дорсет, в бальному залі заплановане екзотичне дійство. — Генрі говорив майже крізь зуби й не глянувши на неї. — Пропустите найцікавіше.

Беатріс зрозуміла, що таким вона його давно не бачила. Її брат завжди стриманий, зібраний, та тепер йому це давалось натужно.