1.1

Тітка нарешті згадала про свій обов'язок, взялася знайомити їх із сином знайомої. І якщо Корнелія вдавала зацікавленість, то Беатріс не обтяжувала себе подібним, краєм ока спостерігаючи за графом Албемарлом, якого представляли черговій дебютантці.

— Леді Кроулі, — пробасив чоловік поруч, — чи можу я просити у вас дозволу, запросити на танець леді Корнелію?

Беатріс непомітно видихнула. Танці з джентльменом, ім’я якого й не пробувала запам’ятати, в плани не входили. А Корнелія люб'язно подала тому руку. Знаючи кузину, Беатріс здогадувалася, що у неї вже був якийсь план.

— Зараз і тебе познайомлю з деким, — щебетала тітка, запримітивши в натовпі декількох джентльменів. 

Простеживши за її поглядом, Беатріс ледь не скривилась. Похапцем роззирнулась залом, шукаючи брата.

— Наступний танець я обіцяла Генрі.

Вона поспішила чкурнути від тітки ще до того, як та розтулила рота, уникнувши повчань про те, що молода леді не може прогулюватися залом без супроводу, навіть якщо це бал її брата.

Швидко загубившись в натовпі, Беатріс направилась до брил льоду біля столу з солодощами й напоями, обдумуючи способи обійти кузину. 

Можна було б попросити Генрі представити їй графа, але не була впевнена, що зможе зачарувати того. Мусила визнати, що практики подібного спілкування з джентльменами їй катастрофічно бракувало. Ну запросить він її на танець. Але, що їй дасть той один танець? Вони ж і поговорити не зможуть, хіба що декількома заїждженими фразами перекинуться.

Зненацька очі наштовхнулись на чиюсь картку на підлозі й у неї миттєво визрів план.

Тільки як підняти? Вихопила очима лакея під стіною. Як добре, що вони читати не вміють.

Не відриваючи очей від брили льоду, зняла із зап’ястка віяло й непомітно впустила його, штовхнувши ногою на картку. Тоді поглядом підізвала лакея. Мовчки вказала тому на підлогу, а сама тим часом зацікавлено роздивлялася чудернацьку скульптуру птаха з того ж льоду, краєм вуха слухаючи непотрібні теревені поважних матрон, що вирішили охолодитися.

Легка усмішка вдячності лягла на її вуста, коли картка з віялом опинилася у її руках. Не втрачаючи ні хвилини, вона направилась в бібліотеку.

“За десять хвилин у саду, біля альтанки”. — Старанно вивела пером на звороті картки.

Задумалась, яку причину вигадати. Хотіла написати щось типу: “Мені відома ваша таємниця”. У кого ж немає таємниці? Але вирішила не перегинати й дописала просто: “Маю важливу розмову”.

Картку віддала своїй камеристці Нелі, яка через слуг мала передати дворецькому, вдавши, що її залишили для графа Албемарла. Сама ж вийшла через задній двір, не особливо переймаючись, що підставляє незнайомого джентльмена — А. Харінгтона, якщо вірити надпису на картці.

“Бо я не винна, що він настільки нерозторопний”, — заглушила проблиски сумління, крокуючи в напрямку лабіринту.

Усе продумано і картка джентльмена мала б допомогти уникнути підозр у її бік, щоб граф сприйняв їхню зустріч за випадкову. А тоді залишилось би лиш затримати його. Затримати настільки, щоб він був змушений вчинити як джентльмен і попросити її руки. Як таке влаштувати вона теж вигадала.

Беатріс зупинилася за поворотом, на стежці між лабіринтом і альтанкою, куди вже не досягало світло ліхтарів. У повітрі розлився легкий аромат троянд.

Згадалось, як бігала тут малою, зривала бутони, щоб заквітчати волосся. Уявляла себе принцесою з казки, а тоді зачепилась за колючки й нянька  досить довго звільняла її сукню.

“Шляху назад не буде”, — нагадала собі, прислухаючись до навколишніх звуків.

Очі трохи призвичаїлися до темряви. В горлі пересохло від хвилювання, що збурювалося в душі, від одного лише усвідомлення, що має зробити. 

Вона стулила повіки й зробила декілька глибоких вдихів, водночас з тим стискаючи й розтискаючи долоні. Тоді обійняла передпліччя, втихомирюючи себе, бо заміж однаково доведеться за когось вийти, то краще нехай це буде хтось впливовий і багатий. З таким вона матиме владу й житиме в достатку ні в чому себе не обмежуючи, як і звикла.

Віддалено почулись кроки й серце забилось швидше.

Ну ось і все.

Вона низько схилилася, старанно зачіплюючи тонкий муслін подолу сукні на трояндові колючки — і якнайбільше, щоб надійно. Щоб він так легко не впорався з цією її "проблемою" і вони побули наодинці непристойно довго.

Звуки кроків по вимощеній доріжці чулись зовсім близько, коли зрозуміла, що зачепилась краєм рукава. Не врахувала цю темінь, яка не дозволяла розгледіти гілки й обережно вилізти з трояндового куща. Схилилась ще нижче, смикнула, обриваючи шматок мережива. Як на зло, найтоншого, найдорожчого, ним модистка оздобила оборку по краю рукава. А колюча гілка ще й боляче смикнула за волосся.

Вона встигла випростатися якраз в момент, коли чоловік вийшов з-за повороту, схованого за рядком веймутових сосен. Намагалася наспіх пригладити зачіску, не усвідомлюючи, що він все одно не побачить те пасмо волосся, що висмикнулося, падаючи на лице.

— Перепрошую… — чоловік зупинився, побачивши її.

Його голос виявився приємним для слуху, наче аж оксамитовим. 

Беатріс не бачила виразу його обличчя в темряві, але дихання затамувала, помітивши, як він покрутив головою навсібіч. Не думала, що це буде аж так важко.

— Ви тут одна?

Він ступив ближче.

— Так. — Власний голос здався їй незнайомим, бо в той момент вона чітко усвідомила деяку невідповідність побаченого в бальному залі й тут. 

Чоловік, з яким їх розділяло декілька кроків, однозначно був вищий, а одежа — й взагалі сіріла якимсь світлим відтінком. 

І це точно не граф Албемарл.

А вона... Вона надійно прикута до трояндового куща.

— ୫ —