⚜Пролог

©, Лореін Владислава, 2025

“Обітниця” 

“Поки б’ється серце, у ньому — ти”

Бат, Англія 1789 р.

Його перебування тут — сувора таємниця. Ім’я — вигадане. Ніхто в пансіонаті навіть не здогадувався, ким він є насправді. Лише гувернер, приставлений до нього батьком, знав усе.

Навіщо? Він міг лише здогадуватися, адже батько ніколи не вважав за потрібне щось пояснювати. 

Гострий віконний косяк упирався в худорляве плече, а погляд юнака не відривався від помутнілої шибки, за якою виднілась пуста вулиця. 

Його відображення в склі, створювало враження, наче він сам став частиною цієї картини. Принаймні в тих неясних обрисах не було видно неприродно блідої шкіри й синців під очима.

Тихо скрипнули двері.

Беатріс…

Він упізнав її за кроками.

Синьооке дванадцятирічне дівча, яке знав не більше двох тижнів. Така життєрадісна, настирлива, хоробра. З нею, йому вдавалося почувати себе живим.

Зупинилася посеред кімнати. Стрічка у світлому волоссі з'їхала набік, а вона міцно стулювала губи й щосили старалася не розридатися. Хоча бачив: до цього вже плакала. І цей її нещасний вигляд краяв юне серце. 

Кулаки мимоволі стислись. Що-що, а кривдити її, він нікому не дозволить.

— Хто образив?

Її нижня губа почала тремтіти. Мить, — і кинулась йому в обійми. А він так і вкляк із завмерлими в повітрі руками.

— Ти… — Сльози не давали їй говорити. — Ти маєш видужати.

“Дізналася…” Прикре усвідомлення холодком розповзлося спиною. Як же він не хотів цього. Не хотів мати в її очах безсилий, жалюгідний вигляд.

Долоня, що здавалося, вмить обважніла, повільно опустилася їй на плече, погляд — на той перекособочений блакитний бант.

Дівчина ще міцніше обхопила руками його талію. Занадто міцно, — так, як обіймають, коли втратити бояться. Ніхто й ніколи так відчайдушно його не обіймав, як зараз це дівча.

— Видужай. — Підвела вона повні благання й сліз очі. Не по-дитячому, серйозно. — Видужай, щоб вирости й одружитися зі мною. Обіцяй.

Одружитися… У чотирнадцять, хлопці про таке не думають, це дівчат ледь не з пелюшок до заміжжя готують. Знав, бачив, як на його очах дорослішала зведена сестра. 

Хлопці його віку, зазвичай, інші плани мають: Ітон чи Кембридж, подорож Європою. Інші хлопці — не він. Враховуючи прогнози лікарів, його планам навряд чи вдасться здійснитися.

Але помріяти можна. Уявити можна. І навіть пообіцяти… тільки, щоб не плакала.

— Обіцяю, Беатріс. Якщо виросту — одружуся з тобою.

— ୫ —

Лондон, 1797 р.

“Ти не виконав обіцянку. Не виконав…" Вона стояла посеред кімнати в ошатній сукні, дивлячись на медальйон у долоні, поки спогади відносили у минуле. В той день, що залишився в пам’яті незабутнім дарунком — день напередодні їхнього прощання.

Блакитну парчу її всипаної оборками сукенки тріпав вітер.

Ніздрі приємно лоскотав запах свіжої випічки з пекарні поблизу. Тихий гомін голосів заглушили дзвіночки з кеба, що промчав мостовою, коли вона жадібно заглядала йому в очі, наївно питаючи:

— А ти мене не забудеш?

Едмунд не відповів. Натомість привів її у сквер неподалік пансіонату. В тіні високого дуба за мольбертом стояв худорлявий чоловік. Його кучеряве волосся куйовдив вітер, а під впевненими помахами руки на папері проступали риси жіночого обличчя.

Едмунд щось тихо сказав йому, після чого чоловік схилився, пильно зазираючи їй у вічі. Від того гострого погляду дівчині захотілося позадкувати, але художник обірвав споглядання й кивнув юнаку.

А вже ввечері Едмунд вклав їй у долоню срібний медальйон.

— Портрет ока, — пояснив, похмурістю прикриваючи соромливість. — В мене твоє, а в тебе моє.

Вона смішно наморщила носика, вдивляючись в акварельну мініатюру.

— Принц Георг таке саме має, — запевнив він серйозно. — Будемо, як він.

Беатріс хитнула головою, вириваючись з марева спогадів.

Дивно плекати почуття до того, чий образ майже стерся з пам’яті. Розум твердив одне, але в глибині душі вона до останнього вірила, що їхня історія матиме продовження. Що він — доля. Що ось-ось знайде її. І вони кружлятимуть у танці на її першому балу під заздрісні погляди інших дебютанток. 

Звісно, Едмунд не зможе відвести очей від неї й навіть найменша розлука здаватиметься обом мукою. Тож уже вранці він попросить її руки у брата, бо усе вирішено давно, ще вісім років тому. Який сенс зволікати? І ось вона вже з ним біля вівтаря, а ось і в його домі — дружина. 

Вона вірила. Наївно вірила до того самого моменту, як отримала звіт, бо цей аркуш паперу розбив ту віру.

Погляд мимовільно відшукав складений лист. Енн принесла його декілька хвилин тому. Там зазначалось, що Едмунд зник. Вісім років тому був у Баті, але там його слід обірвався. Ось так, була людина і її не стало. Жодної відомості. І це могло значити лише одне.

“Його більше немає”, — вкотре стислось серце. 

Якби не та давня підслухана розмова про його тяжку хворобу, вона б продовжувала вірити. Продовжувала б потайки сподіватися. Безсонними ночами вигадувала б пояснення, чому він не з’являється, фантазувала б про них. Бо джентльмени своїх обіцянок не порушують, а в її пам’яті він був джентльменом — юним джентльменом. 

 Але скільки не мрій, ті фантазії реальністю не стануть.

— Леді Беатріс. — Стук у двері повернув до дійсності.

А дійсність така, що попереду бал — її дебют на лондонському ярмарку наречених та обов’язок вийти заміж. Сестра герцога як-не-як. І вона вийде, іншого шляху немає.

“Прощай”, — під тихий шепіт медальйон опустився на дно ящика столу. 

Дитинство скінчилось. 

Час дорослішати.

— ୫ —