Читати тут

— Звідки в тебе це? — Ґеральт кивнув на чорну стрічку з обсидіановою зіркою.

Сухорлявий чоловік, на голову нижчий за нього, у коричневому зипуні з грубого сукна, зиркнув з-під кущистих чорних брів і відстежив погляд відьмака.

Серед десятків різних речей за спиною барахольника, розвішаних на вбиті в дошку цвяхи, бовталася одна маленька, але знайома йому прикраса. Цей кулон говорив про свою власницю більше, ніж будь-яка інша її річ. Скло грало блиском у слабких сонячних променях, що пробилися крізь маленьке квадратне віконце.

Кулон підштовхнув Білого Вовка до думки, що Йеннефер могла бути десь поряд. Вона точно застрягла в цьому місті, хоча не раз говорила йому, що намагається уникати подібних місць: надто вже вони сірі й нудні. Що привело її сюди, залишалося для Геральта загадкою, яку він хотів розгадати.

— Ах, це? Одна відьма дала замість гаманця із золотими монетами. Цікавенька штучка. Думаю, будь-якій бабі, яка сюди загляне, припаде до смаку. Складні часи настали тепер навіть у відьом, — злорадно промовив барахольник.

Він виглядав задоволеним тим, що йому вдалося так вдало пожартувати, але Ґеральт не бачив у цьому нічого смішного. Його неприязнь відбилася на обличчі, і торговець одразу перестав скалитися, сховавши від світу свої жовті зуби.

— Як тебе звати, торговець?

— Джорах, — важливо оголосив чоловік.

— Джораху, забери свої гроші та продай мені замість них той амулет.

Ґеральт недбало поклав капшук на дубовий стіл. Монети тихо дзенькнули. Барахольник з похмурим виглядом глянув на винагороду, яка належала відьмаку за обезголовлення кікімори.

— Серйозно?

— Більше ніж, — спокійно вимовив відьмак. — Ну ж бо. Чого стоїш?

Торговець хитнув головою й усміхнувся.

— Ну ти даєш, відьмаче. Робити таку брудну роботу заради непотрібної цяцьки.

— Не твоє діло, барахольнику.

Ґеральт узяв підвіску й сховав у напоясній сумці. Від кулона все ще йшов слабкий аромат бузку й аґрусу — найприємніший для нього аромат у всьому світі. Він створював ілюзію, ніби Йен зовсім нікуди й не зникала.

<center>* * *</center>

Йеннефер повернулася до корчми, принісши із собою трохи вечері, загорнутої у жорсткий шмат мішковини. Їжа на ринку була значно дешевша, ніж у господаря постоялого двору, який дер ціни втридорога. Їй вистачило лише на оплату трьох ночей, а далі доведеться знову шукати гроші або новий нічліг.

Вона, важко ступаючи, піднімалася дерев’яними сходами на другий поверх. Музика лютні забрідлого барда тут звучала тихіше, і це не могло не тішити, бо грав він не надто добре. А слова пісні, що паплюжили знать і лилися з його вуст, отруювали слух — таку лайку вона чула хіба що від краснолюдів.

Життя, яке тепер їй випало, було важчим за дворучний меч. Доводилося не перебирати роботою, яка могла дати хоч якийсь дохід. Робота повитухи, що приймає пологи у худоби, виявилася для неї ще тим випробуванням. Йеннефер витерла спітніле чоло і скривилася від запаху корови, яким просочилася її шкіра. Хотілося якнайшвидше дістатися до кімнати, добре вимити руки з милом, а потім натерти шкіру залишками парфумів, щоб перебити сморід. У грудях неприємно защемило від усвідомлення, що вона втратила сили. Якби магія повернулася, вона б негайно покинула це смердюче місце і знову жила б колишнім життям, не відмовляючи собі в задоволеннях.

Смуток дедалі частіше отруював її думки. Іноді він перекреслював ті добрі справи, заради яких вона пожертвувала своїми здібностями. Це маленьке проявлення її темної самозакоханої частини часто намагалося схилити її до недобрих вчинків, але чарівниця відганяла його, як набридливого комара біля вуха.

Коли Йеннефер штовхнула важкі двері знятої кімнати, у якій, як і в інших, не було нічого, окрім ліжка, тумби та миски з водою, вона застигла на місці. Міцний чоловічий силует заслоняв собою місячне світло, що проникало у вікно, і воно ще сильніше підкреслювало біле, мов сніг, волосся. Йен одразу захотіла зробити крок назад і тихо зачинити двері, але натомість пройшла вглиб кімнати й поклала вечерю на тумбу.

Ґеральт обернувся.

Чарівниця завмерла, вичікуючи. Удавала, що дивиться у вікно, хоча краєм ока пильнувала його.

— Йен, — м’яко покликав він, бажаючи забрати всю її увагу на себе.

Вони не бачилися з того моменту, як вона покинула Каер Морен, усвідомивши, що не зможе заслужити його прощення. З того часу, коли день у день вона намагалася бути для Цірі доброю наставницею — і тим самим ближче до Ґеральта, а він уперто будував із себе неприступну фортецю. І Йен здалася. Вирішила, що більше не витримає бути для нього не важливішою за столітній дуб у головному залі. А дуб, як їй тоді здавалося, отримував більше шани, ніж вона. Після цього вона чула про нього лише з пісень мандрівних бардів. І всі балади різнились. Хтось оспівував відьмака як героя, хтось наймерзеннішими словами паплюжив ім’я ривійця.

— Ґеральте?

Йен чудово знала, що це, звісно, Ґеральт. Те саме попелясто-білі волосся, втомлені котячі очі, міцні руки. Він не усміхався. Виглядав спокійним, навіть зосередженим. Вона, наче прокинувшись, сіла на ліжко, розгорнула тканину на колінах і почала дрібно відщипувати шматочки козячого сиру. Цього шматка навряд чи вистачило б на двох, але їй було достатньо.

— Ти ж не збираєшся весь цей час стояти біля вікна? Присядь, Ґеральте. Вечеря?

— Ні, дякую, — спокійно сказав він., коли вона протягнула шматок сиру. А тоді ненав’язливо додав: — Внизу, здається, подають непогані векошники, можемо спробувати.

Його слова викликали в ній хвилю обурення. Вона подавилася шматком, що став надто сухим і застряг у горлі.
Йеннефер спалахнула:

— Не потрібно поводитися зі мною так, ніби я волоцюга, що просить милостиню біля воріт. Я здатна прогодувати себе і, як бачиш, чудово з цим справляюся.

Ґеральт мовчав, перечікуючи бурю. Йеннефер заспокоїлася й відклала сир. Взявши бурдюк, вона витягла пробку й зробила кілька ковтків. Потім відклала їжу на тумбу. Налила у миску води й взяла невеликий шматок мила.