Розділ 2. Знайомий вбивця

Він біг що є сил. Від цього залежало його життя. Те, чого він боявся понад усе, знайшло його. Дитинство. Воно прийшло несподівано у вигляді високого чоловіка в темній куртці, блейзері та спортивках. Звичайний чоловік, яких багато у місті, підійшов до Михайла, який ніс сміття до баку, та прошепотів:

- Ти з якого боку тіні?

І в ту ж мить Михайло зрозумів, що не доживе до сходу сонця наступного дня...

Він кинувся тікати, не розуміючи, що це не дуже вдала ідея - у одній кофтині, без телефону, грошей, документів. Та він біг, мов загнана дичина, намагаючись врятуватися від невідворотності у вигляді високого чоловіка, який спокійно пішов за ним слідом.

За старим складом, не темлячи себе від страху, Михайло вибіг на дорогу. Зазвичай, там не було надто людно. Дорога майже завжди була пуста. Та йому не пощастило. Чи, навпаки, могло б пощастити, якби молода жінка з переляканим обличчям за кермом його таки збила на смерть. Та вона різко вдарила по гальмам, зупинивши авто. І він раптом усвідомив, що знає її. Він її бачив. Давно. У них було одне дитинство. Можливо, йому варто було б попередити її. Та часу не було. Він хотів жити. Тож, відсахнувшись від кошмару з обличчям молодої жінки, він кинувся тікати між дворами...

*******

Вона прокинулась о 05:32.

Як завжди, без будильника.

Навіть вчорашнє вбивство не вибило Ліну зі звичного ритму життя. Не можна вибиватися зі звичного ритму - саме це давало їй відчуття безпеки. Навіть, якщо за вікном почнеться кінець світу, вона все рівно прокинеться о 05:32 та піде на світанкову пробіжку.

Полежала кілька секунд, дивлячись у стелю. Дихання - рівне, серце - спокійне. Видих... Вдих... Видих... Вдих... повільно підвелася та почимчикувала у ванну. Контрастний душ. Чорні легінси. Сірий топ. Куртка з легкої тканини.

Пройшла на кухню. Увімкнула газ, поставила турку. Вчорашній знайомий незнайомець не приходив до неї в кошмарах, попри те, що вчора у кабінеті шефа вона мало не зомліла, вдивляючись в бліде обличчя трупа, якого вона ще зранку ледь не збила. Він тікав від когось. Хтось налякав його так, що він не тямив куди біжить і що робить. А якщо цей хтось прийде за нею? Її раптом пройняло потом. Турка зашипіла, проливаючи каву. Ліна машинально схопилась голою рукою, пальці пронизав пекучий біль і турка з кавою полетіла на підлогу, радісно розбризкуючи коричневі розводи по білій плитці.

- А бодай тобі! - вилаялась жінка та заходилась квапливо витирати плями.

Сьогодні був явно не її день. Бігати чомусь різко розхотілось. Натомість захотілось у ванну, набрати води, щоб покривала все тіло. І голосно проридатися. Залізний купол, який вона вибудовувала навколо себе все життя, тріснув. Крізь нього заглядали безпомічність та страх.

Кав’ярня була напівпорожня.

Обідній час вже минув. Вечір ще не почався. Ідеально аби подумати самотиною. Ліна не планувала бути на роботі, матеріал про вбивство приготувала та надіслала ще вчора, тож мала вихідний. У кав’ярню йти не планувала, проте, учорашній знайомий зацікавив настільки, що Ліна не зчулася як уже виходила з авто біля закладу, який розносив навколо терпкі аромати кави та свіжої випічки.

Вона сиділа за тим самим столиком, що й завжди - біля вікна. Горнятко стояло неторканим. Ліна завжди спочатку дивилась, як осідає пінка з капучино. І лиш потім пила. Це допомагало не поспішати та не робити зайвих метушливих руків. Це допомагало зосередитись, заспокоїтись.

Він з’явився не одразу. Ліна вже хотіла йти, коли почула знайомий баритон:

- Тут вільно?

Видихнула. Він таки прийшов. Вже тримав у руці каву. Запитання було явною формальністю.

- Якщо швидко. - посміхнулась Ліна у відповідь на посмішку Юрія.

Кілька секунд мовчали, сьорбаючи каву та нишком поглядаючи оне на одного.

- Ви тут часто обідаєте. - нарешті порушив тишу чоловік.

- Ви рахуєте?

- Запам’ятовую. Ви завжди сидите спиною до стіни, щоб бачити вхід. - мовив він.

- А ви завжди це помічаєте? - Ліна чомусь напружилась. Він слідкував за нею.

- Тільки коли люди бояться. - була їй незворушна відповідь.

Вона нервово зробила ковток. Аж занадто. Добре, що кава була вже холодна. Так і до опіків недовго. Тоді мовила з викликом:

- Я не боюсь. Просто люблю спостерігати за людьми.

Його погляд потеплів. Він посміхнувся:

- Я так і подумав. Теж люблю спостерігати за людьми.

- Я це помітила. - Ліна натягнуто посміхнулась.

- Просто ви мені сподобались. Не думайте, я не маніяк якийсь.

Жінка полегшено розсміялась.

Незабаром вони замовили десерт та ще порцію кави. Говорили багато і ні про що. За вікном вечоріло, кав’ярня потроху наповнювалась людьми - галасливою молоддю, яка шумно розсідалася по стільцях, випрошуючи зайві у сусідів за столиком, мамами з вередливими дітлахами, парами, які шукали затишний куточок. Ліні ставало дедалі дискомфортніше. Вона не любила натовпу. Вочевидь, Юрій теж, бо легенько торкнувся її руки і мовив:

- Увечері тут надто галасливо. Можемо пройтися. Я знаю одне затишне місце зі смачним вином, якщо ви не проти.

Замість відповіді Ліна підвелася. Юрій оплатив рахунок і пара вийшла на вулицю, що зустріла їх приємною вечірньою прохолодою.

Вони тепло посиділи в ресторації “Горина”, випили кілька келихів ігристого Cava Vilarnau, яке Ліна полюбляла, та вийшли з закладу далеко за 21-шу годину. Жінка не зчулася, як пройшов час, точніше, пролетів. Юрій їй подобався все більше і більше. Або то вино робило його таким чарівним в її очах. Та байдуже. Їй чи не вперше за останні кілька років було надзвичайно добре, хотілося хоч ненадовго скинути контролі і просто побути звичайною жінкою, яка бажає душевного та тілесного відпочинку.

Зупинились біля її будинку. Юрій проникливо заглянув захмелілій Ліні в очі та промовив з запитанням:

- Добраніч?

Жінка вагалась кілька секунд. Тоді впевнено мовила: