Розділ 1. Знайомий мертвяк

Чи можна зробити так, щоб людина не втрачала мораль,

а завжди знаходила для будь-якої дії виправдання?

Розділ 1. Знайомий мертвяк

Вона прокинулась о 05:32.

Як завжди, без будильника. Коли організм звикає до певного ритуалу, збити його з наміченого шляху майже нереально. Ліні довго прийшлося йти до того, аби прокидатися в таку рань, коли на вулиці одиноко гуляють лишень собачники зі своїми улюбоенцями. Та, на відміну, від Ліни, на вулицю вони сунуть ніс не з власного бажання.

Дівчина полежала кілька секунд, дивлячись у стелю. Дихання - рівне, серце - спокійне. Відтоді, як кілька місяців тому за допомогою психолога, упорядкувала свою нервову систему, вона нарешті змогла виспатися. Кошмари минулого більше не катували її сплячу беззахисну свідомість.

Поволі підвелася, не вмикаючи світло, хоч за вікном ще панувала груднева темрява. У цій квартирі вона знала кожен закуток. Переїхала сюди півроку тому, але квартира виглядала й досі необжитою. Чим менше слідів - тим краще.

У ванній - контрастний душ та остаточне пробудження. Протерла дзеркало рушником, хоча те було чистим. Звичка з дитинства, якої ніяк не позбутися. Глянула на себе в дзеркало.

Звідти на неї дивилась красива, доглянута жінка тридцяти років. Світле коротке волосся, блакитні очі, пухкі губи. Усе своє, ні тіні ботоксу, нарощування, наліплювання, доклеєння. Не любила Ліна нічого штучного. Навіть косметикою не користувалась, надаючи перевагу лише доглядовій. Хтось скаже - темна курка, яка нічого не тямить у трендах. Та Ліні було до того байдуже. Вона не шукала визнання, не шукала стосунків, не шукала схвалення, не шукала натовпу. Вона звикла переїжджати, звикла до своєї самотності. Вна їй навіть подобалась - весь вільний час Ліна прсвячувала собі та своєму саморозвитку. Їй не потрібно було збирати смердючі шкарпетки по квартирі, смажити котлети та вислуховувати ниття, яке так люблять чоловіки.

За цими думками Ліна зібрала водлосся у куций хвіст, перевірила чи немає пасм біля вух - не любила коли волосся торкалося шкіри під час бігу. Одягнула чорні легінси, сірий топ, куртку з легкої тканини. Вона завжди одягалась однаково. Якщо щось працює - не змінюй це.

На кухні наспіх випила кілька ковтків кави. Залишки вилила у раковину, чашку старанно вимила. Дитяча звичка, якої ніяк не позбутися.

Перед виходом затрималась в дверях. Прислухалась. Будинок ще спав. Вона любила цей час - здавалось, ніби світ належить лише тобі.

Кинула у лівий карман телефон, одягнула чорні великі навушники. Увімкнула “Смарагдове небо” і вийшла в ніч, закривши квартиру.

На вулиці повітря було чисте, свіже. Ліна з насолодою втягнула його на повні груди, відчуваючи приємну прохолоду всередині. Навколишні будинки звичайного спального району Рівного теж ще спали, лиш де-не-де світились вікна або любителів світанкового пробудження, або жертв бюджетної системи, яким до 08:00 год потрібно було встигнути зібрати чоловіка, дітлахів, наготувати усім сніданки та зібратися самій і встигнути у всеобзброєнні на роботу.

Ліна бігала одним і тим самим маршрутом. Уздовж Бісового трикутника, як іще називали штучне озеро Басів Кут. О такій порі там завжди було порожньо, а вона не любила несподіванок. Через 10 хвилин серце увійшло в потрібний ритм із диханням. Думки зникли. Залишився лиш рух. Щоранку вона бігала лише заради цього - щоб не думати і не відчувати. Рекомендація психотерапевта. Через півгодини сповільнилась, зупинилась, вперлася руками в коліна, щоб перевести подих. Глянула на воду - темна, спокійна. Як і вона сама.

На роботу Ліна виїхала нвіть раніше, аніж планувала. Місто ще не встигло повністю зібрати себе до купи, тож корків з авто і маршруток не передбачалося. Вона їхала повільно, дозволила собі не поспішати, насолодитися цим ранком і нетривалим шляхом до редакції. На мосту вона ще скинула швидкість. Глянула вправо - Устя була темна, рівна, без відлисків, несла свої води безшумно. У вікнах одинокого тролейбусу кілька пасажирів мовчазно занурились у себе, один аж занадто, закинувши голову на сусідню спинку сидіння. Певно, вчора пізно ліг бідаха. Ліна посміхнулась своїм вигадкам. Пригальмувала на світлофорі, що якось несміливо блимав жовтим.

Біля старого складу, за квартал від редакції, повернула праворуч. Там завжди на дорогу вибігали коти, тож Ліна пильно вдивлялась у темний асфальт, щоб не причавити якого чотирилапого. Немов відчуваючи щось, вона чомусь натиснула на гальма.

І в ту ж мить з’явився він.

Чоловік несподівано вискочив на дорогу, навіть не озирнувшись навсібіч. Здавалось, його налякало щось гірше, аніж ймовірні колеса автівки, під яку він ризикував потрапити. Ліна щосили втиснула педаль гальма. Автівку різко повело. Серце вдарило у груди, долоні враз спітніли.

Він зупинився за кілька кроків від бампера.

Кілька секунд вони невідривно дивились одне на одного.

Він був без куртки, у звичайному сірому светрі. Очі - широко відкриті. Обличчя бліде.

- Ти що робиш, придурку!? - заволала Ліна, опустивши вікно.

Він відповів не одразу. Кілька секунд вдивлявся ій в обличчя, тоді різко відступив назад, немов привида побачив. Озирнувся через плече - там було порожньо.

- Пробач! - гукнув і побіг далі. До двору між будинками.

Ліна ще кілька секунд сиділа, вчепившись у кермо. Пальці побіліли від напруги. Вона глибоко видихнула через рот... Тоді вдихнула через ніс... Знову видих... Вдих... Видих...

І тільки тоді зозуміла, що її так раптово занепокоїло.

Обличчя чоловіка було їй знайоме.

Вона не могла сказати точно де бачила його, однак, була впевнена, що таки десь вони стрічалися. Вона завела авто та повільно рушила далі. Але погляд раз-пораз чіплявся за дзеркало заднього виду. Ніби чекала, що от-от знайомий незнайомець з’явиться знову і допоможе їй пригадати.