Глава 4. Халепа і диво

На заповненій безтурботними усмішками площі, посеред різдвяного шаленства прямо навколішки стояла Агата. Здавалось, ніхто не помічає її спустошеного настрою і не пропонує допомоги.

Звичний плин часу відновився, назавжди виштовхнувши казкову ілюзію майбутнього, яка достатньо позабавлялась.

Дівчина не могла усвідомити, що незвичайна пригода скінчилась, а всі деталі стерлись. Про це свідчила відсутність ялинки у вітальні, спільних весільних фото, чоловічих речей, а також нестача золотої обручки.

Єдиним свідком дивовижної історії була колумбійська свічка, яку досі лежала у рюкзаку.

- І що мені тепер робити? – шмигала носом Агата.

Найнеочікуваніший висновок, який спав їй на думку, - вона все ж таки закохалась за шалено короткий проміжок часу. Хоча й не вірила в таку можливість.

Розчавлена Агата не хотіла повертатись до порожньої оселі, де більше не палали вогники гірлянди та не пахло гарячим шоколадом з малиновим зефіром. Тому вона блукала вуличками міста, аж доки не натрапила на відчинену невеличку кав’ярню.

Ніжне граціозне світло лагідно заманювало та обіцяло зігріти.

Дзвінок на дверях дзенькнув, і дівчину обійняв заспокійливий затишок.

Відвідувачів у кав’ярні не було, мабуть, всі божеволіли на площі. Проте й офіціанта не знаходилось.

- Вибачте, є хто? Я б хотіла зробити замовлення, - гучно вимовила Агата.

Під барною стійкою почулось якесь копошіння і приглушене:

- Секундочку…

Дівчина присіла на високий стілець, очікуючи, доки офіціант закінчить вовтузитись під стійкою.

Раптом загрюкав посуд. Під осудливе буркання хлопця маленькі каструльки покотились мармуровою підлогою. І Агата змогла побачити, як він швиденько підбирає кавники та чашки. Його рухи видались знайомими, а напружені руки та чорноволоса потилиця – тим паче.

- М-марку? – опустила плечі вона.

- Пробачте, сьогодні цілий день не клеїться. Ви щось сказали?

Офіціант підвівся й Агата ахнула.

Він точно не той, кого вона розраховувала випадково зустріти.

На що вона сподівалась? Доля не дарує два подарунки поспіль.

- Мені каву, будь ласка.

- Святкуєте Різдво на одинці? Щось трапилось? – запитав хлопець, поки кавомашина активно дзижчала.

- Я загубила обручку, - знітилась Агата.

- Оу, і тепер не хочете повертатись додому, бо засмучувати чоловіка в Різдво, то до біди? – припустив офіціант.

- Ем, не зовсім. Ні, - замахала дівчина. – Ви не проти, якщо я запалю свічку. Мені це потрібно.

- Знаєте, вам не свічка потрібна, а диво.

- Продавець запевняв, що так і станеться, - пригадала вона.

Офіціант люб’язно передав сірники та, щоб не заважати дівчині, нирнув під стійку продовжити прибиратись. 

Агата чиркнула сірником і з німою молитвою піднесла його до свічки.

Від іронії долі хотілось завити. Людина, яка ненавиділа Різдво всією душею, запалила свічку і загадала, аби сталось святкове чудо.

Проте воно ніяк не наставало.

Агата ладна була битись головою об стійку, лише б повернути втрачене.

- Не сумуй ти так! Все ще налагодиться, - запевняв офіціант, протираючи турку. - Життя – полосата штука.

- Як гадаєте, чи зможу я знайти обручку на площі, коли всі підуть?

- До ранку чекатимете чи що?

- Та що завгодно, аби зустрітись з…

Язик не повернувся доказати. Ім’я чоловіка так і застрягло в горлі, не бажаючи вилітати.

- Є варіант, що обручку вже хтось надибав та віддав на зберігання у найближчий до знахідки кіоск.

- Це ж геніально! – сплеснула Агата.

Вона сподівалась, що магія Різдва спрацює ще раз, і прикраса лежатиме в тому самому кафе, де з’явилась перед нею вперше.

- Або, - вдумливо почесав нижню губу чоловік, - або його продали в ломбард.

А от ця теза Агату не потішила.

- Однаково є шанс, що вона десь завалялась, - загорілась дівчина жагою кинутись на пошуки. - Дякую, ви мені дуже допомогли.

Вона одягла пальто й рвонула до виходу.

- Пані, а свічка? – нагадав офіціант.

- Нехай… - махнула вона, - нехай вам принесе щастя! З Різдвом!

До кафе, де вони зранку з Інесою снідали, Агата бігти не змогла. Дорога взялась товстим шаром льоду.

Очевидно, дівчину позбавили не лише хорошого чоловіка, а й приємно риплячого м’якого снігу під ногами на додачу.  

Ледь не послизнувшись, вона втримала рівновагу, а от чоловік, який йшов позаду – ні.

- Ай, трясця! От вже ж халепа! – зарепетував він. - Ненавиджу це бісове Різдво! Хто придумав цей мерзенний сніг, цю тупу ялинку й ці свинські вечірки, на які терміново треба мчатись?