Глава 4. Халепа і диво

На заповненій безтурботними усмішками площі, посеред різдвяного шаленства прямо навколішки стояла Агата. Здавалось, ніхто не помічає її спустошеного настрою і не пропонує допомоги.

Звичний плин часу відновився, назавжди виштовхнувши казкову ілюзію майбутнього, яка достатньо позабавлялась.

Дівчина не могла усвідомити, що незвичайна пригода скінчилась, а всі деталі стерлись. Про це свідчила відсутність ялинки у вітальні, спільних весільних фото, чоловічих речей, а також нестача золотої обручки.

Єдиним свідком дивовижної історії була колумбійська свічка, яку досі лежала у рюкзаку.

— І що мені тепер робити? — шмигала носом Агата.

Найнеочікуваніший висновок, який спав їй на думку, — вона все ж таки закохалась за шалено короткий проміжок часу. Хоча й не вірила в таку можливість.

Розчавлена Агата не хотіла повертатись до порожньої оселі, де більше не палали вогники гірлянди та не пахло гарячим шоколадом з малиновим зефіром. Тому вона блукала вуличками міста, аж доки не натрапила на відчинену невеличку кав’ярню.

Ніжне граціозне світло лагідно заманювало та обіцяло зігріти.

Дзвінок на дверях дзенькнув, і дівчину обійняв заспокійливий затишок.

Відвідувачів у кав’ярні не було, мабуть, всі божеволіли на площі. Проте й офіціанта не знаходилось.

— Вибачте, є хто? Я б хотіла зробити замовлення, — гучно вимовила Агата.

Під барною стійкою почулось якесь копошіння і приглушене:

— Секундочку…

Дівчина присіла на високий стілець, очікуючи, доки офіціант закінчить вовтузитись під стійкою.

Раптом загрюкав посуд. Під осудливе буркання хлопця маленькі каструльки покотились мармуровою підлогою. І Агата змогла побачити, як він швиденько підбирає кавники та чашки. Його рухи видались знайомими, а напружені руки та чорноволоса потилиця – тим паче.

— М-марку? — опустила плечі вона.

— Пробачте, сьогодні цілий день не клеїться. Ви щось сказали?

Офіціант підвівся й Агата ахнула.

Він точно не той, кого вона розраховувала випадково зустріти.

На що вона сподівалась? Доля не дарує два подарунки поспіль.

— Мені каву, будь ласка.

— Святкуєте Різдво на одинці? Щось трапилось? — запитав хлопець, поки кавомашина активно дзижчала.

— Я загубила обручку, — знітилась Агата.

— Оу, і тепер не хочете повертатись додому, бо засмучувати чоловіка в Різдво, то до біди? — припустив офіціант.

— Ем, не зовсім. Ні, — замахала дівчина. — Ви не проти, якщо я запалю свічку. Мені це потрібно.

— Знаєте, вам не свічка потрібна, а диво.

— Продавець запевняв, що так і станеться, — пригадала вона.

Офіціант люб’язно передав сірники та, щоб не заважати дівчині, нирнув під стійку продовжити прибиратись.

Агата чиркнула сірником і з німою молитвою піднесла його до свічки.

Від іронії долі хотілось завити. Людина, яка ненавиділа Різдво всією душею, запалила свічку і загадала, аби сталось святкове чудо.

Проте воно ніяк не наставало.

Агата ладна була битись головою об стійку, лише б повернути втрачене.

— Не сумуй ти так! Все ще налагодиться, — запевняв офіціант, протираючи турку. — Життя – полосата штука.

— Як гадаєте, чи зможу я знайти обручку на площі, коли всі підуть?

— До ранку чекатимете чи що?

— Та що завгодно, аби зустрітись з…

Язик не повернувся доказати. Ім’я чоловіка так і застрягло в горлі, не бажаючи вилітати.

— Є варіант, що обручку вже хтось надибав та віддав на зберігання у найближчий до знахідки кіоск.

— Це ж геніально! — сплеснула Агата.

Вона сподівалась, що магія Різдва спрацює ще раз, і прикраса лежатиме в тому самому кафе, де з’явилась перед нею вперше.

— Або, — вдумливо почесав нижню губу чоловік, — або його продали в ломбард.

А от ця теза Агату не потішила.

— Однаково є шанс, що вона десь завалялась, — загорілась дівчина жагою кинутись на пошуки. — Дякую, ви мені дуже допомогли.

Вона одягла пальто й рвонула до виходу.

— Пані, а свічка? — нагадав офіціант.

— Нехай… — махнула вона, — нехай вам принесе щастя! З Різдвом!

До кафе, де вони зранку з Інесою снідали, Агата бігти не змогла. Дорога взялась товстим шаром льоду.

Очевидно, дівчину позбавили не лише хорошого чоловіка, а й приємно риплячого м’якого снігу під ногами на додачу.

Ледь не послизнувшись, вона втримала рівновагу, а от чоловік, який йшов позаду – ні.

— Ай, трясця! От вже ж халепа! — зарепетував він. — Ненавиджу це бісове Різдво! Хто придумав цей мерзенний сніг, цю тупу ялинку й ці свинські вечірки, на які терміново треба мчатись?