Килина

Серед густого лісу блукала дівчина. Волосся її кольору полум'я обережно зав'язано у товсті коси, а веснянкувате личко з цікавістю заглядає у заборонену книжку бабусі - ворожки.

Її ім'я Килина, вона з батьками приїхала на літні канікули до бабусі у село відпочити. Весь навчальний рік дівчина тільки й мріяла про поїздку до старої. Настільки сильно вона любила її, а ще більше її вигадливі історії про різноманітність світів. Ніхто не вирів у казки бабусі, окрім її малої онуки. Дівчина з захватом і цікавістю слухала чаклунські історії бабці-відмачки та уявляла, як опиняється в одному з почутих світів.

Остання історія про диявольську обручку захопила дівчину найбільше. В ній бабуся розповідала, як молодий хлопець випадково знайшов у лісочку каблучку. Вона була звичайна, на перший погляд, але як тільки на прикрасу потрапляв перший погляд місяця — каблучка яскраво світилася магічним синім полум'ям. 

Це був портал у потойбічні світи. За ним ховалася розгадка великої таємниці людства, що ж чекає душу після смерті.

Схопивши з собою на прогулянку книгу, Килина уважно перечитувала рядки, де хлопчина знаходить каблучку між двома могутніми дубами, один з яких майже повністю всох. 

Зайшовши особливе місце, дівчинка переривала землю голими руками, обшукала кожну травичку, але заповітного скарбу все не було. 

— Зовсім немає нічого! — вигукнула вона та невдоволено присіла під зелений дуб, промовляючи:

— Треба ще пошукати. Бабуся не могла це вигадати. Я вірю, що портал є! — очі зрадницьки почали закриватися. Дівчина зівала, мріючи знайти прикрасу. Потроху віки закрилися повністю, і Килина заснула.

— Чого лежиш тут? Вставай, досить тут спати.

Прокинулася мала від голосу незнайомого хлопчини. Той стояв навпроти неї біля висохлого дуба. Чорняве волосся, чорнющі очі, пухкі налиті кров'ю вуста та бліде обличчя — таких красенів Килина ще не бачила у селі.

— Пробач, а тут що, не можна спати?

— Не можна, — різко відповів їй юнак. — каблучка твоя? — хлопчина кивнув на прикрасу, що сховалася біля кросівок дівчини.

— Каблучка? Каблучка! Так! Моя вона, моя, — дівчина хутко підняла свій скарб. Настрій одразу ж змінився, Килина нарешті отримала її.

— А тебе як зв... — хлопця як і не було. Лише холодний вітер колихав всохле листя дуба.

Килина схопилася розглядати обручку. В чому її чарівність, дівчина не розуміла. Крутила, вертіла, а все дарма. Нічого не відбувалося, зовсім нічого.

Кинула марну справу дівчина й рушила додому.

Йде, йде, а дому все немає. Ліс густий та темний, жодної душі. Навіть цвіркуни голосу не подають. Мертва тиша й моторошна темінь. Як Килина тільки могла отак заснути? Батьки точно хвилюються за неї, багато часу вже пройшло з того моменту, як вона пішла гуляти.

Від холоду дитина обіймає себе руками та гукає:

— Хто-небудь. Я заблукала, допоможіть!

Але ніхто їй не відповідає, ніхто не чує та не врятує маленьку. 

Страх огортає тіло Килини, повільними кроками дівчина йде вперед блукаючи все глибше. 

Холодно, голодно. Все йде та йде. Немає початку і краю цьому лісу.

Різкий шелест гілля лякає дівчину. Руденька підскакує на місці й кричить:

— Хто там?! — знову ніхто не відповідає. Дівчина прислухається та чує голос жінки десь далеко.

— Хто там є? Мене звати Килина. Я загубилася,— товсті гілляки перекривають їй дорогу, Килина хутко долає перешкоди та виходить на галявину:

— Добрий ве.... — не договорює вона. Побачене змушує дівчину застигнути на місці.

За високими деревами, посеред лісу стоїть багато дитячих візочків. Всі немовлята у них мертві. Єдина жива душа поряд з ними — страшна скрючена жінка у чорному лахмітті, яка блукає серед візочків, як на ярмарку:

— Мій маленький. Батьки тебе не похрестили, тож тепер ти моє дитятко. Моє, моє, моє! — обравши дитя собі до вподоби, вона пригортає до себе непритомне немовля на відкушує йому пальці.  

— Моє, моє мертве дитятко. Ти належиш мені, мені! ХТО ТАМ?! — жінка хутко повертає свою голову до Килини. 

Довгий відьмацький ніс, маленькі косі очі, губи зсохлі і потріскані, а зуби її чорнющі. Жінка починає голосно сміятися і підкидати немовля над собою, продовжуючи кричати:

— Ходи до мене, дитя, ходи. ХОДИ! АХАХАХАХАХ!

Налякана дівчина хутко повертається назад. Не хоче вона ставати новою дочкою старої.

Тож біжить з усіх сил. Зупиняється перепочити тільки коли ноги підкошуються. Поглянула назад, чи не біжить за нею стара. Нікого.

Погляд Килини спадає на квітучу галявину підсніжників. І знову вона чує голоси. Тепер вже їх двоє — м'який жіночий і басовий чоловічий.

— Пробачте, я загубилася! Допоможіть, прошу!

— О, моя прекрасна пані. Я безмежно кохаю вас до нестями. — Килину ніхто не помічає. Русявий чоловік в одному спідньому простягає руки до жінки зі своїм обличчям. 

— О, брате, мій милий. І я кохаю вас до нестями, — пара сплітається у палкому поцілуку. З неба на них раптово валиться торнадо, що підхоплює чоловіка. Юнак кричить від болю, а його супутниця падає на коліна і молить:

— Годі, прошу. Скільки ще разів ти забереш його у мене? — пані оплакує свою любов. На очах вона старіє та помирає від жахливого болю розлуки. Потім сцена повторюється знову і знову. 

Залишатися тут немає ніякого сенсу. Треба йти.

Блукала Килина отак, поки не почула нові незнайомі голоси. Вже із цікавістю дівчина роздивлялася нову сцену, свідком якої стала. Галявина огорожена залізним парканом по колу. У спогадах дитини, місце огорожували таким чином для того, щоб худоба не розбіглася. Яке ж величезне було її здивування, коли маленька побачила на місці тварин людей.

Багато оголених чоловіків та жінок з великими животами лежать у грязюці. На шиї людей трьохзначник код. Усі вони повільно жують щось незрозуміле дівчині — сірий та наче гумовий комок з усякого мусору. Смердить воно розпеченою на сонці багнюкою, Килина прикриває своєю долонею ніс, аби не вдихати цей сморід.