Глава 12

В будинку зібралося багато людей, усі були вдягнені у чорне.

Всі підходили до Олексія, молодого вдівця, висловлювали свої співчуття. На поминках було багато родичів і друзів Наталі. Усі згадували, якою приємною і дружньою вона була. Як допомагала у важкі часи.

Олексій сидів і все це слухав. Чоловік дякував усім за такі теплі спогади, бо сам він не встиг пізнати свою дружину так само добре, як присутні.

— Прийміть мої співчуття... — до Олексія підійшов якийсь дивний чоловік з сумкою-бананкою на грудях, якого він не знав. — Колись давно ми разом працювали з Наталією, — пояснив чоловік. — Двадцять сім років, така молода, їй ще жити й жити...

— Дуже молода… — погодився Олексій.

— Тепер в будинку буде тихо... — продовжив незнайомець.

— Я не буду тут залишатися, — відповів Олексій. — Не можу жити в будинку, де померла моя дружина, дуже тяжко... — він зітхнув. — Усе тут нагадує про неї... Я, напевно, продам будинок трохи згодом, і поїду з міста...

— Уже знаєте куди?

Олексій на це помотав головою.

— Ще не думав про це... Поки що не забігаю так далеко...

— Розумію, — чоловік кивнув. — Гарна у вас каблучка!.. — він дивився на кільце, яке висіло на ланцюжку, на шиї.

— Так! Я її подарував Наталі, коли освідчувався. Тепер вона завжди буде нагадувати про неї…

— Виглядає старовинною...

— Так! Це сімейна реліквія!

На це чоловік лише кивнув, додати було нічого.

Олексію не подобалася ця розмова, тож він був радий, коли незнайомець пішов спілкуватися з іншими людьми.

Коли помини закінчилися, Олексій почав складати свої речі. Щоб зникнути, як він завжди робив, коли справа була зроблена.