Глава 12

В будинку зібралося багато людей, усі були вдягнені у чорне.

Люди підходили до Олексія, молодого вдівця, висловлювали свої співчуття. На поминках було багато родичів і друзів Наталі. Усі згадували, якою приємною і дружньою вона була. Як допомагала у важкі часи.

Олексій сидів і все це слухав. Чоловік дякував усім за такі теплі спогади, бо сам він не встиг пізнати свою дружину так само добре, як присутні.

- Прийміть мої співчуття... - до Олексія підійшов якийсь дивний чоловік з сумкою-бананкою на грудях, якого він не знав. - Колись давно ми разом працювали з Наталією, - пояснив чоловік. - Двадцять сім років, така молода, їй ще жити й жити...

- Дуже молода! - погодився Олексій.

- Тепер в будинку буде тихо... - продовжив чоловік.

- Я не буду тут залишатися! - відповів Олексій. - Не можу жити в будинку, де померла моя дружина, дуже тяжко... - він зітхнув. - Усе тут нагадує її... Я напевно продам будинок трохи згодом, і поїду з міста...

- Уже знаєте куди?

Олексій на це помотав головою.

- Ще не думав про це... Поки що не забігаю так далеко...

- Розумію! - чоловік кивнув. - Гарна у вас каблучка!.. - він дивився на кільце, яке висіло на ланцюжку, на шиї.

- Так! Я її подарував Наталі, коли освідчувався! Тепер вона буде нагадувати про неї завжди!

- Виглядає старовинною...

- Так! Це сімейна реліквія!

На це чоловік лише кивнув, додати було нічого.

Олексію не подобалася ця розмова, тож він був радий, коли чоловік пішов спілкуватися з іншими людьми.

Коли помини закінчилися, Олексій почав складати свої речі. Щоб зникнути, як він завжди робив, коли справа була зроблена.