Глава 10

- Нічого не розумію... Хвороба дуже швидко прогресує... І це менш ніж за тиждень... - сказав лікар онколог, дивлячись на нові результати МРТ.

- І що нам робити? - з надією у голосі запитав Олексій.

Запанувала довга тиша.

- Скільки мені залишилося? - спокійно запитала Наталя. Боятися через хворобу у неї не було сил. Весь страх йшов на тіні, яких навколо було просто тисячі. Раніше вона цього не помічала. Тепер же, перш ніж зробити зайвий крок, треба було роздивитися, чи не багато тіней на її шляху.

- Два місяці, найбільше три... - наче відсторонено сказав лікар. - Можемо спробувати почати хімієтерапію, і подивитися, чи зменшиться пухлина.

- Скільки це мені дасть? - без усіляких емоцій продовжила Наталя.

- Важко сказати, все залежить від того, чи добре організм прийме хімію... - ухильно відповів лікар.

- Можна трохи більше конкретики?

- Пів року, в кращому випадку рік...

- І весь час я повинна вливати в себе хімію?!

Олексій мовчав, він сидів поруч з дружиною і тримав її за руку.

- Ні, не весь час, спробуємо почати з двох тижнів, а потім два тижні перерви...

- Почекайте, лікарю! Поправте, якщо я помиляюся. Але під час цього лікування, я буду відчувати слабкість, і мене буде нудити... - все так само спокійно продовжувала жінка.

- Такі побічні дії можливі, але не обов'язково, що у вас вони будуть! - спробував заспокоїти лікар жінку.

- Ні, я не хочу! Не хочу страждати ще сильніше! Що це за життя, якщо ти існуєш, а не живеш... - нарешті вона дала волю емоціям і заплакала. - Я більше не хочу цього, не хочу постійно боятися!.. Не хочу подовжувати свої страждання... - тепер вона заплакала на повну, сльози застеляли їй очі. Наталя поклала голову на руку своєму чоловікові, і обійняла його.

- Послухайте, Наталя... - почав лікар.

- Ні, я не хочу! - ледь розбірливо сказала жінка.

- Поговоріть зі своєю дружиною! - лікар звернувся до Олексія. Той лише кивнув головою.

Коли лікар вийшов з палати, чоловік звернувся до Наталі:

- Ти дійсно цього не хочеш?

- Не хочу... - вона трохи заспокоїлася, але все ще плакала. - Я так від всього цього втомилася... Мене переслідує у снах та істота, і вона сказала, що я наступна. Я змирилася!.. Не хочу залишок свого короткого життя провести у лікарні, і не хочу тут помирати, серед незнайомих людей... Хочу бути вдома, з коханою людиною! - вона тричі швидко стисла руку Олексія, але відповіді не було.

- Гаразд! - він гучно зітхнув. - Я цього не хочу! Хочу, щоб ти жила! Але я розумію, і прийму твоє рішення! - він ще раз зітхнув. - Піду скажу лікарю, - чоловік поцілував руку своєї дружини, на якій була обручка. І вийшов з палати.