2. Маттео

1 жовтня, неділя

Тут можна було блукати цілими днями й не зустріти жодної живої душі, крім Місіс Гейб, яка снувала коридорами безшумно, мов безтілесна тіні. Зараз вона певно витирала порожні полиці та картини епохи бароко — ті самі, що батько купував виключно заради того, щоб утерти носа сусідам на благодійних аукціонах.

Мати зачинилася у своєму крилі з пляшкою охолодженого шардоне та кінською дозою заспокійливого від мігрені. Гадаю, причиною цього став я — учора за сніданком я нагадав їй Вінченцо. Тепер мама запиває свій страх алкоголем і плекає образу — замість того аби бути матір’ю. Вона вчиняла так останніх шість років, з того часу як я увійшов у свою підліткову пору. 

У ту мить, коли я задув свічку «12» на торті, я перетворився для неї на диявола.

Спочатку зʼявилися короткі, тривожні погляди — коли я заходив до кімнати, сідав поруч за столом чи просив щось передати. Потім вона почала уникати дотиків. Її руки тремтіли, коли доводилося поправити мені комір сорочки перед виходом.

Спершу я не розумі: чому? Що я поганого зробив? За що мене карають? Я намагався бути кращим сином — приносив їй каву вранці, вчився на відмінно, приховував проблеми. Але кожна моя спроба наблизитися лише посилювала той жах у її погляді. Потім я забив хуй. Перестав намагатися, шукати пояснень. Якщо вона хоче бачити в мені монстра — вперед. Її холодність навіть була мені на руку: ніякого тобі контролю й питань куди я йду. Головне — не потрапляти їй на очі надто часто.

Я міг зникати на цілі вихідні — вона не телефонувала. Міг приходити додому під ранок, смердячи сигаретами і дешевим пивом — вона не виходила з кімнати. Міг приводити дівчат і трахати їх у своєму ліжку, залишаючи сліди помади на подушках — вона робила вигляд, що не знає.

А ще пізніше я побачив відповідь у відображенні в дзеркалі. Моє обличчя було копією Вінченцо — от і вся правда. 

Тож, сьогодні дім належав мені.

Я ступав коридором другого поверху, не вмикаючи світла. Підошви моїх важких черевиків глухо тонули в товстому ворсі перського килима.

Двері батьківського кабінету були замкнені на важкий англійський замок.

Я дістав із кишені вільних темних джинсів тонку металеву зв’язку відмичок — Зак навчив мене колупатися в таких механізмах ще в дев’ятому класі, коли ми заради розваги обносили шафки в чужих школах. Два короткі клацання, ледь відчутний супротив пружини — і масивне дубове полотно беззвучно піддалося всередину.

У ніс одразу вдаряє тяжкий, застоявшийся аромат батькового парфуму та тютюну. Вінченцо бував тут не так вже часто: він здебільшого проводив свій час у розʼїздах. Ну або проводив час деінде. Кабінет виглядав так, ніби господар вийшов лише на хвилину — на столі лежали розкидані папери, у попільничці застигла недопалена сигара, а на підлокітнику крісла все ще висів його піджак. Але пил на поверхнях і задушливий запах застою викривав правду: батька не навідувався сюди щонайменше тиждень, а може й більше. 

Я перетнув кімнату швидким кроком, навіть не глянувши на портрет Вінченцо у золоченій рами, і підійшов до вбудованого бару, замаскованого під фальшиві корінці юридичних фоліантів.

Сьогодні було перше жовтня. День народження Фінна.

Я натиснув на приховану засувку. Панель плавно відійшла, відкриваючи полиці з рядам скляних пляшок.

Мій погляд одразу вихопив те, що треба: двадцятип’ятирічний односолодовий «The Macallan» у важкій кришталевій пляшці. Бурштинова рідина повільно хлюпнула за товстими гранями, коли я взяв її в руки. Батько беріг цей скотч для особливих партнерів із Нью-Йорка, хизуючись витримкою перед кожним, хто переступав поріг. Тим краще. 

Я вже закривав потайну секцію ліктем, коли рукав мого чорного шкіряного бомбера зачепив важку різьблену шухляду під стільницею. Вона була засунута нещільно — випирала з масиву столу на пару сантиметрів. З темної щілини визирав цупкий кутик світло-коричневого картонного конверта без жодних поштових маркувань чи печаток.

Зазвичай я гидував копирсатися в батьківському лайні. Мені вистачало того, що я й так знав: нескінченні повії в заміських котеджах на узбережжі, підкуплені чиновники, лицемірний шлюб, який мати терпіла лише заради права носити діамантові кольє та рахунків у швейцарських банках. Батько давно перестав ховатися. 

Цей конверт лежав окремо від ділової документації.

Я витягнув його двома пальцями, розкрив широкий клапан і витрусив вміст на поліровану поверхню столу. Кілька глянцевих фотографій формату десять на п’ятнадцять і складений удвоє друкований аркуш із приватного детективного агентства «Венс і Компаньйони».

Я ковзнув поглядом по рівних надрукованих рядках: дати, адреси орендованих квартир у кількох північних округах, ім’я жінки — Наталі Хейс — і довгий перелік виписок про банківські транзакції за останніх…2005, 2006, 2007… вісімнадцять років.

Останній рапорт був зовсім свіжим, датованим серединою вересня. У ньому значилися крихітна квартира в межах нашого міста, адреса автомайстерні на в’їзді до міста, де влаштувався якийсь механік, і назва нашої старшої школи.

Я відклав звіт і підняв верхній знімок.

На ньому була жінка років сорока: розмитий контур обличчя, занадто яскраві підведені губи, скривлені у кислій гримасі, дешеве хутряне манто поверх тонкої блузки.

А поруч із нею стояла дівчина.

Я примружився. Дихання на мить перехопило. Це була вона.

Та сама брюнетка з коридору. Дівчина, чий крижаний погляд, повний відвертої, неприхованої огиди, так раптово обпік і зачепив мене, коли я втискав Еліаса в залізні шафки. Я впізнав її навіть не стільки за рисами обличчя, скільки за цими крижаними очима.

Я досі не спромігся запам’ятати її імені — крізь моє життя щодня проходили десятки порожніх облич, — але чудово пам’ятав, як хлопці з бейсбольної команди пускали слину біля її шафки в перші дні навчання. Зак і Джеремі відпускали сальні пубертатні жарти про те, що під її мішкуватим шматтям ховаються непогані форми, які варто лише трохи розворушити.