1. Маттео

29 вересня, пʼятниця

У дванадцять я зламав однокласнику ніс і усвідомив, що мені сподобалось — тож усю решту життя я вчуся себе зупиняти. Іноді мені це вдається, іноді ні. Учора витримка підвела мене, тож сьогодні мої кулаки знов розбиті в кров.

Крижана вода з крана шуміла в раковині з чорного граніту, змиваючи бурі потоки в злив. Я тримав кисті під струменем, стискаючи зуби від різкого, тупого пульсування в суглобах. Шкіра на кісточках пальців луснула в кількох місцях, перетворившись на нерівні багряні рубці, вкриті запеклою кіркою. 

Я вимкнув воду, витер руки темним рушником і підняв очі до дзеркала над умивальником. Звідти на мене дивилося обличчя, яке я не міг терпіти довше кількох секунд. Високий силует, надто широкий у плечах, бліда шкіра, на якій будь-яка подряпина виглядала як тавро. Різкі вилиці й важка лінія щелепи. Темні кучері падали на очі — вологе й скуйовджене, наче я щойно вийшов із холодної зливи. Але найгіршим був погляд — із тією самою холодністю, яку щодня доводилося бачити у людини, чиє прізвище я носив.

Я відвів очі. Скинув брудний рушник на підлогу й натягнув чисту чорну футболку.

Тканина різонула по свіжому татуюванню на лопатках. «Deus Vult». Чорні готичні літери, вибиті кілька тижнів тому в день мого вісімнадцятиріччя, досі пекли, коли я різко розвертав плечі.

Коридор другого поверху зустрів мене мертвою тишею. Тут усе просякло холодом, який не вивітрювався з цих стін навіть у розпал літа.

Я пройшов повз важкі дубові двері батьківського кабінету. Замок був замкнений, як завжди. Бронзова ручка тьмяно блищала в напівтемряві — неприступна й чужа.

Хочу побачити, як колись цей кабінет горітиме.

Думка прийшла сама, як завжди. Вона з'являлася регулярно, ледь не кожних кілька днів і гріла мою уяви. Найгарячіша моя фантазія з усіх сотень інших.

Сходи вели вниз, до кухні. Я намагався ступати безшумно, хоча мені не було потреби ховатися. Я не уникав матері навмисно — принаймні не так, як це роблять ображені підлітки. Просто знав: чим менше маячу їй перед очима, тим легше їй дихається. Я був занадто схожий на Вінченцо, свого батька.Щоразу, коли вона дивилася на мене, її пальці несвідомо стискалися на чашці чи келиху, а в кутиках губ залягала гірка складка. Вона бачила в мені його. І я не міг її за це звинувачувати.

На кухні пахло смаженим беконом, свіжою кавою та вершковим маслом. Величезний острів із білого мармуру блищав під стельовими спотами.

Мати сиділа за круглим скляним столом біля панорамного вікна, за яким сірів туманний жовтневий ранок. Вона була в шовковому кремовому халаті, з ідеально укладеним світлим волоссям — попри ранню годину. Перед нею стояла крихітна порцеляночка з еспресо. Тонкі пальці з бездоганним французьким манікюром повільно перегортали глянцеві сторінки журналу про інтер’єри.

Певно, найперший мій спогад із дитинства — це шурхіт сторінок от таких журналів. Пам'ятаю, як мені подобалося мацати глянцеві сторінки, сидячи у матері на коліна. Тоді вона ще дозволяла мені торкатися їх, навіть коли я залишав жирні відбитки маленьких пальців на фотографіях мінімалістичних вітальнь і скандинавських спалень. 

Біля плити поралася місіс Гейбл — наша економка, жінка з вічно стиснутими губами. Вона працювала в цьому домі ще до мого народження й бачила достатньо лайна, щоб навчитися мовчати за будь-яких обставин.

— Доброго ранку, — кинув я, зупинившись біля входу.

Її плечі під тонким шовком ледь помітно смикнулися — дрібний, мимовільний рух, який вона тут же спробувала приховати, повільніше перегорнувши сторінку. Погляд матері так і не відірвався від фотографії мармурової ванної в міланському пентхаусі.

— Доброго, Маттео, — відповіла вона рівним, занадто виваженим тоном. Так розмовляють із тим, хто будь-якої миті може зірватися від невдалого звуку.

Місіс Гейбл повернулася від плити з важкою керамічною тарілкою в руках:

— Снідатимеш? — запитала вона, дивлячись мені кудись у район ключиць.

У роті стояв присмак заліза й перегару від учорашнього вечора, а шлунок скручувало від голоду й глухого роздратування. Першим імпульсом було огризнутися, кинути коротке «ні» й забратися звідси до біса.

— Так, — відповів я й сів на високий стілець біля барної стійки.

Через хвилину переді мною стояла тарілка, заставлена так, наче я готувався до марш-кидка: яєчня з чотирьох яєць із рідким жовтком, товсті смужки підсмаженого бекону, скибки індички, шматок витриманого твердого сиру, підсмажений темний хліб і склянка води із льодом.

Я взяв виделку правою рукою. Шкіра на суглобах натягнулася, і з тріщини на вказівному пальці виступила крихітна крапля свіжої сукровиці.

— Твій батько полетів до Чикаго, — сказала мати, затримавши пальці на кутику сторінки. Вона говорила спокійно, але я чув, як обережно вона підбирає кожне слово. — О четвертій ранку. Зустріч із партнерами по девелоперському проєкту. Повернеться не раніше вівторка.

Я не питав. Мені було абсолютно начхати, куди й навіщо полетів Вінченцо Антонеллі. Чим далі він був від БлекХоллоу, тим менше отрути висіло в повітрі цього будинку.

Я мовчки відправив до рота шматок бекону й прожував його, відчуваючи важкий, солоний смак.

— Зрозумів, — процідив я.

Мати нарешті звела очі. Її погляд — блідий, насторожений — ковзнув по моєму обличчю, опустився до шиї й застиг на моїй правій руці. На розбитих до м’яса кісточках, багряних синцях і запеченій сукровиці. Вона дивилася на мої пальці так, наче вираховувала, скільки агресії в них лишилося і на що вони здатні просто зараз. Її дихання ледь помітно збилося.

Мене це бісило. До сказу, до стиснутих зубів. Я міг трощити щелепи іншим, міг калічити когось на парковках і в темних завулках, але ніколи — жодного клятого разу в житті — не підняв руки на неї. Навіть не замахнувся. А вона все одно стискалася від кожного мого різкого руху, очікуючи удару чи спалаху гніву за невчасно сказане слово.