Демократія у вагоні

Що таке справжня демократія? Як це поняття можна пояснити через психологію? Як це можна зобразити ситуативно? Спочатку дамо класичну відповідь. Демократія – це такий устрій суспільства, за якого влада належить більшості. Бо саме слово так і перекладається з грецької – влада народу. Інакше кажучи, це політична система колективного прийняття рішень, у якому меншість підпорядковується більшості. Так говорить Вікіпедія. Як це працює у житті? Чи завжди так відбувається і як саме? Як це зручніше розглянути на практичних та наочних прикладах?

А тепер намалюємо наочну ситуативну картинку для найкращої ілюстрації поняття. Виберемо для цього простий залізничний пасажирський вагон. Звичайнісінький. Він у нашому випадку самотньо стоїть на вокзалі, без інших вагонів і без локомотива, але з пасажирами. Рейок під вагоном – це відомо усім – всього дві, що саме й важливо! Відповідно залізнична колія лише одна, на цьому й наголошую. Виходить, що їхати можна тільки всім пасажирам разом і лише в одному напрямку із двох. Це і є основною умовою завдання. Куди? У якому напрямку? Вліво чи вправо? Треба прийняти рішення.

Пасажири нашого вагона хочуть їхати, але у різних напрямках. Як вони розв’яжуть головне питання – куди саме їхати, з якого боку підганяти локомотив? Вони просто змушені ухвалити колективне рішення, з яким погодяться всі. То що ж вони роблять? Наші демократи голосують і сподіваються, що меншість підкориться більшості, як і належить у цивілізованому суспільстві. Які ж результати голосування та його наслідки? Цікаво подивитись…

Розглянемо можливі варіанти розвитку ситуації. Перший варіант – ідеальний (з погляду ілюстративності). Чи, може, «ідеальний» у лапках?... Співвідношення голосів – 49% проти 51%. Розрив кількості мінімальний. У звичайному суспільстві недемократи при такому співвідношенні думок просто влаштували б бійку і побили б один одного, не вирішивши дилему. Реальний вагон нікуди б не поїхав, бо співвідношення сил приблизно рівне.

У нашому ж фантастичному варіанті меншість без жодного опору та без суперечок підкоряється більшості, просто усвідомивши велич демократичної ідеї та керуючись чистими цивілізаційними мотивами. Демократичні цінності, кажу ж вам! Сподіваюсь, що ви помітили мою тонку іронію… Все в цьому варіанті чудово, крім того, що він нежиттєвий. А жаль!

Другий варіант – звичайний демократичний. Співвідношення голосів – 40% проти 60%. Такий варіант зустрічається у житті частіше. У цьому випадку більшість визначає напрямок та переганяє локомотив за своїм бажанням, але відбувається це з численними перепалками та суперечками. Декому у цій ситуації кортіло б ще й звернутися до якогось суду, але його немає в нашому вагоні. Меншість підкоряється після деякої боротьби, прагнучи «не втратити обличчя». Умовляння, крики та погрози роблять свою справу. Домовленість у суспільстві настає, синці ховаються під одягом. Вагон їде. Реально.

Третій варіант – зовсім не демократичний. Таке теж буває у житті й дуже часто. Голоси якимось чином порахували та виявили співвідношення 20% проти 80%. У цьому випадку переважна більшість простим силовим методом пригнічує нечисленну меншість. Меншість не може чинити опору. Про громадську домовленість не йдеться, суперечки недоречні. Ситуація більше нагадує диктатуру. Але вагон знову ж таки їде. Також реально.

Навіщо я це все описав? Напевно, щоб не «відлітати» в утопічні пропагандистські мрії, а реально оцінювати наявну політичну та побутову практику. Ну, і для наочності, звичайно!

Можливо, я не вірю у демократичні принципи? Вірю. А ось у готовність та здатність нашого сучасного реального суспільства застосовувати ці принципи на практиці вірю дуже слабо.

У демократичні засади організації суспільства вірю. Вони є, такі цінності існують. Але вони часто схожі на складний музичний інструмент у руках дикунів. Інструмент є, а ось що з ним можна робити? Грати на такому «інструменті» – це вже зовсім інша справа, для цього потрібне ще й уміння. Як не кожна людина здатна грати на звичайному роялі, так і не кожному суспільству під силу застосовувати демократію. До такого вміння треба й зрости цивілізаційно.

Рівень самоорганізації суспільства має дозволяти йому «грати» на демократичному інструменті. Демократія – інструмент громадський, колективний, складний. Винайшли його ще, здається, стародавні греки. Але кожна нація вчиться грати на ньому заново у свій час. Грати на ньому потрібно з огляду на інтереси інших людей. Бо головним елементом людської культури є вміння людей домовлятися між собою і дотримуватися цих домовленостей.

Ситуація у реальному суспільстві звісно значно складніша за ситуацію у нашому уявному залізничному вагоні. Тут, на мій погляд, варто уточнити – у чому саме полягає ця складність? Чи достатньо образно порівняти демократію з роялем, щоб усвідомити всю складність «гри» на цьому інструменті? Думаю, що ні. Бо у цьому разі краще порівняти демократію з цілим оркестром.

У оркестрі музичних інструментів та виконавців набагато більше, тож для керівництва такою групою існує спеціальна людина з чарівною паличкою – диригент. Він вміє організовувати велику групу окремих виконавців у злагоджений колектив, який може гармонійно зіграти складну поліфонічну п’єсу. Після першого помаху цієї палички слухачі одразу чують, який це оркестр – симфонічний чи какофонічний. Адже буває й таке.

Я виділю у нашій реальній демократії два рівні цієї складності, якими я їх бачу. По-перше, це неготовність та небажання меншості підкорятися волевиявленню більшості. Після голосування в разі незначної переваги голосів автоматично виникає такий конфлікт. Наш вагон у першому прикладі нікуди не рухається. Демократичне рішення не виконується. Цей конфлікт має цивілізаційну природу та характер культурного недоліку – суспільство не вміє дослухатися до думки інших «пасажирів». Чи ця проблема найскладніша? Ні.