Вівці в отарі

Хто з вас, шановні читачі, хоч раз у житті бачив отару овець? О, це не так вже й просто зробити в сьогоднішньому житті. Не часто зараз ганяють овечок нашими сучасними дорогами. А ось мені якось доводилося бачити таку картину. Цікаве видовище, скажу я вам. І не тільки скажу, а й детально опишу свої враження, природно з образними асоціаціями та аналогіями. Бо для спостережливого ока тут багато нюансів.

Отже, уявіть, що ми з вами стоїмо десь на зеленому схилі невеликої гори та дивимося, як чабани ведуть отару до нового пасовища. Красивий пейзаж, пастораль. Дуже цікаве видовище саме собою, а особливо цікаве воно в аналогії з людським суспільством. Овечки, на мою думку суто міської людини, надзвичайно милі. Такі кучерявенькі та добрі. Вони блеють і весело кудись ідуть.

Чи подібна поведінка отари овець до поведінки людей? Ліричні думки змінюються на питання. Куди вони йдуть? Навіщо? Що вони при цьому гадають? За яким принципом організовано управління отарою? Хто нею керує та за допомогою кого? Поспостерігаємо уважно…

Подумаємо, як орієнтується при ходьбі кожна овечка? Для того, щоб це зрозуміти, виберімо з усієї отари найсимпатичнішу і прослідкуймо за нею більш уважно. Куди вона дивиться під час руху? Вона дивиться вперед, прямо і безпосередньо у хвіст іншої овечки, що йде перед нею. Хвіст в овець називається курдюк. Він і є орієнтиром для тих, хто йде позаду.

При цьому ми бачимо, що кожною окремою вівцею ніхто не керує. Її ніхто окремо не підганяє та не спрямовує. Вона обмежена з боків своїми сусідками, тому не може піти вправо чи вліво. Спереду і ззаду вона теж не має вільного простору, достатнього для маневру всередині отари. Вона затиснута сусідками з усіх боків, при цьому йде вперед синхронно з усім стадом. Чи задоволена вона таким становищем?

Чи задоволена? Очевидно, що не завжди. Ось ми бачимо, що вона час від часу намагається щось роздивитися попереду. Можливо, їй стає нудно за монотонної ходьби. Можливо, їй стає цікаво, куди все ж таки йде вся отара? Можливо, вона хоче передбачити, чи буде смачною травка на новому пасовищі? І тоді вона підіймає голову вгору і дивиться вперед. Але видно їй з такого положення все одно погано, і тоді вона ставить ноги на спину сусідки, що йде попереду. Так їй видно вже трохи краще, але йти стає незручно, тому через кілька кроків вона вирівнює своє становище.

Що ж вона може розгледіти попереду, поверх спин сусідок, що йдуть перед нею? А там попереду, десь на початку отари видно роги. Це йде козел. Він і веде все стадо. Чи це тільки здається на перший погляд? Хто він, цей козел? Яка його функція? Чому на чолі отари йде саме козел? Відповідь проста – у нього довгі роги. Вони помітно довші за баранячих. Барани теж йдуть у цій череді. Це самці овечої породи. Але роги в них, хоч і закручені, але не підняті так високо, як козлячі. Це й важливо. Козлячі роги довші, вищі, тому й помітніші попереду всіх. Це і є орієнтир для овечого колективу.

Тут особливо варто відзначити, що барани – самці своєї овечої породи, але череду ведуть не вони. Бо не надто помітні. Баранячими рогами добре боротися з суперниками у шлюбний період, але при перегоні такі роги авторитету не додають. Красиві та круті роги у баранів, але не те! Не видно! А ось козел, самець іншої породи, якраз помітніший. Пастухи про це знають і свідомо ставлять цапа поперед отари.

А що ж із боків? А з боків отари йдуть вівчарки. Це собаки, спеціально вивчені групувати отару у загальну масу, «щоб не розбрідалися». Вівця із середини стада їх теж не бачить, а лише чує. Вівчарки не гавкають постійно, їхній голос чутний лише у необхідних випадках, іноді. Вівчарка починає гарчати тоді, коли овечки надто далеко виходять із загального потоку.

А хто все ж таки веде отару? Звісно ж, пастух. Він йде чи їде на коні позаду отари. Він лише зрідка покрикує на вівчарок. Пастух цінує та любить своїх тренованих собак, і вони розуміють його жести та інтонації.

Знову ж варто особливо наголосити на тому нюансі, що вівці при перегоні не бачать пастуха. Вони його іноді чують, але не бачать. Вівці не дивляться назад. Їм тільки іноді видно козла попереду і чути собак з обох боків руху. Кожна з овець добре бачить тільки хвіст сусідки, що йде попереду. Їй цього достатньо для орієнтації під час руху.

Такими є правила руху овечого колективу. У ньому кожен має свій статус та свою роботу. Хтось їсть травичку та нагулює жир для майбутнього шашлику. Хтось групує отару та охороняє її від вовків, при цьому з'їдаючи частину того, що охороняється – після того, як господар скуштує той самий шашлик. Хтось іде попереду стада, веде його, маючи для цього довгі роги. Кожен має свою функцію. Таке життя…

Тож для чого я все це розповідаю? Милі тварини могли б спокійно собі гуляти зеленими пасовищами та прикрашати собою ландшафт. Але спостереження за їхньою поведінкою наштовхують мене на певні аналогії. Адже людське суспільство керується за такими ж принципами. Чи не правда? Аналогії очевидні, але я їх все ж таки обговорю детально. Бо таку схему управління суспільством ми часто спостерігаємо практично у повсякденному житті. Стадний принцип? Так, саме він…

Кожна людина в громадському русі може замислюватися над змістом і напрямом цього руху, а може й ні. Допитливий і скрупульозний задумається, а лінивий та схильний до навіювання ні. Критичність мислення властива далеко не всім людям, такою є статистика.

Думати ліньки – ось найголовніша причина працездатності стадного принципу серед людей. Роби як сусід – цього достатньо. Роби, як усі! Не мудруй! Чого ще тобі треба? Не перевантажуй голову різними «когнітивами» та фантазіями. Достатньо подивитися на сусідів по колективу та постаратися не виділятися, не бути «білою вороною». Так, в цьому разі ти будеш сірою та безликою масою, але так безпечніше та простіше.