Глава 2. Евелін

— Ти мусиш усміхатися ширше, Евелін, — голос батька звучить тихо, але в ньому виразно чути сталеві нотки герцога, чиї борги ростуть швидше за врожай на наших землях. — І ти, Ліанно, теж. Ви обидві — найкраще, що залишилося від статків нашого роду.

Ми стоїмо в залі герцога, оточені розкішшю, яка насправді є лише гарною ширмою. Скарбниця нашого герцогства майже пуста, і цей бал — не просто свято, а вітрина для потенційних покупців нашого майбутнього.

— Моя людина в палаці розповіла, що відбір наречених для принца Адріана почнеться вже за тиждень, — додає мама, поправляючи моє важке намисто. — І одна з вас зобов'язана повернутися з палацу в статусі майбутньої королеви. Нам потрібен цей союз. Ви обидві — сильні магині, у кожної по три стихії. Таких наречених у королівстві одиниці. Ви — наш єдиний шанс.

Я відчуваю, як магія вогню, повітря та землі всередині мене невдоволено відгукується на ці слова. Я не хочу бути «шансом» чи розмінною монетою. Вийти заміж за Адріана? За принца, про чиї нічні пригоди та нескінченні романи пліткує кожна покоївка? Весь світ знає, що він ловелас і бабій, який міняє фавориток частіше, ніж рукавички.

Я кидаю погляд на Ліанну. Вона бліда, її пальці нервово стискають мереживо сукні. Але замість звичних сліз у її очах я раптом бачу щось інше — холодний відблиск обурення та справжній гнів. Моя сестра вже закохана в іншого — небагатого, але відданого лицаря з прикордоння. Для неї цей відбір — не просто перешкода, це виклик її волі.

— Ми зробимо все можливе, батьку, — каже Ліанна. Її голос не тремтить, він звучить як передзвін мечів.

Офіційна частина балу триває вічність. Кожен танець, кожен пустий комплімент від старих графів — це тортура. Коли оркестр починає чергову мазурку, я розумію: більше не витримаю.

Я нахиляюся до сестри, вдаючи, що поправляю їй рукавичку.

— Я зараз збожеволію, Ліанно. Вони дивляться на нас, як на лоти на аукціоні.

— Не дай їм зламати себе, Евелін, — шепоче вона у відповідь, і в її погляді спалахує той самий вогник, який я бачила раніше. — Якщо вони хочуть відбору — вони його отримають. Але ми самі вирішимо, яку ціну заплатити. Йди, я прикрию тебе перед матір'ю.

Я вдячно стискаю її руку і непомітно вислизаю до високих дверей, що ведуть на терасу, а звідти — вниз, у темні обійми саду.

Тут, під покровом нічної гліцинії, я нарешті можу скинути цей тиск. «Леді Евелін, ваші магічні здібності вражають», «Леді Евелін, ви станете окрасою палацу»... Нудота.

Я заплющую очі й концентруюся. Повітря навколо мене починає вібрувати. Це складна магія — створити личину, яка змінить не лише обличжя, а й ауру. Але мені це під силу. Через мить моя вишукана сукня кольору стиглої вишні здається простою ситцевою мантією, а риси обличчя стають м’якшими, простішими.

Тепер я не спадкоємиця герцога. Я просто дівчина, яка хоче сховатися від світу.

Я проходжу далі вглиб саду, до фонтану, де тіні найгустіші. Саме там я бачу його — чоловіка, який стоїть біля води. На ньому немає пишного камзола, лише просте вбрання дворянина. Я завмираю на мить, насолоджуючись тишею, перш ніж порушити її.

— Також ховаєтеся від шуму, пане? — питаю я, дозволяючи собі вперше за вечір посміхнутися щиро.

Він повертається, і світло місяця вихоплює його здивований погляд. На одну секунду мені здається, що все навколо — і борги батька, і ненависний відбір, і весь цей фальшивий світ — просто зникає, залишаючи лише нас двох у цьому нічному саду.