Глава 2

Дарія:
- Що це за комедію ти влаштувала? - увірвався до моєї кімнати Себастьян, щойно відправив Луї, а за ним спокійно увійшов Колін..
- Про що це ти, любий брате? - запитую у відповідь, акуратно знімаючи шаль..
- Даріє, не виводь мене! Про це все! Що за дурна поведінка? Для чого цей маскарад? - далі сердиться той..
- Не розумію про що ти! Це моя звична поведінка до кожного джентельмена, ким би він не був! - повідомляю факти, які вже відомі цілій Франції..
- Ох, яка ж ти нестерпна! - продовжує сердитись він.. Тільки Колін стоїть незворушно посміхаючись, одним поглядом мене підтримуючи. Він, тільки він розуміє мене! Відчуває те, що можливо навіть я не здатна відчувати. А головне - він вірить мені і завжди буде на моєму боці, без жодних дорікань, без жодних правил. 
- Це все, що ти хотів сказати? - всеодно продовжую вдавати невинну овечку, щоб він якнайшвидше пішов із моєї кімнати та припинив діставати дурними питаннями. 
- Даріє, ти дограєшся! Всеодно буде так, як скаже наша мати! - випалює брат та грюкнувши дверима все ж покидає кімнату..
- Ти граєш з вогнем, сестричко! - лукаво посміхається Колін та плескає в долоні.. 
- Благаю, тільки ти не починай! - наперед попереджаю..
- Ти ж знаєш, що завжди можеш на мене розраховувати? - натомість питає він та загрібає мене в свої обійми..
- Знаю) - тихо шепочу і на мить заплющую очі. Поруч з ним я забуваю про всі свої проблеми: про матір, яка жадає моїх заручин, про брата, який у всьому підтримує матір, навіть якщо це не подобається його сестрі, про нав'язливих кавалерів, які ще досі не можуть зрозуміти, що жоден з них мені не потрібен, навіть про своє дурне життя, яке сповнене правилами та принципами, яких повинна дотримуватись принцеса. 
***
Ще один королівський ранок: покоївка стоїть перед моїм сонним обличчям показуючи сукні та підбираючи прикраси, а люба королева нагнітає своїм принцом Луї та тією клятою екскурсію. Що може бути краще? От чому, чому кожен мій ранок має починатись так паскудно? 
- Де твоя посмішка, люба? Не стій з таким кислим обличчям! - ніби ласкаво, а ніби із наказом мовила наша королева. 
- А чому я маю радіти, ваша величність? - запитую у відповідь, вкрай рідко звертаючись до матері так офіційно. 
- З поміж всіх твоїх кавалерів, я не бачила достойнішого ніж принц Луї! А ця екскурсія просто чудове рішення! - захопливо розповідає вона про юнака, з яким, на секундочку, знайома всього лиш кілька годин. 
- Авжеж, просто "чудове" рішення! - злегка кривляюсь, отримуючи суворий королівський погляд. 
Через кілька хвилин, покоївка закінчує наді мною шаманити та знущатися і ось, вся така нарядна, я дивлюсь у своє гарне відображення у дзеркалі.. 
- Ох, яка ж у мене донечка красуня! - ще більше тішиться її величність. Ну так, побачимо чи буду я тією самою красунею із прихованим обличчям?! 
- Даріє, але цього разу обійдемось без дурниць! - ніби читаючи мої думки, знову промовила вона. Та що ж таке? Навіть у власних думках я не маю вільного простору? 
- Ось тут вже, вибачте мамо, я зроблю так, як захочу! - твердо стою на своєму. 
- Я цього не схвалюю! - не відступає королева.
- Тоді самі проведете принцу Луї чудову екскурсію! - ставлю перед фактом, і байдуже, справді байдуже хто переді мною стоїть, але навіть попри це вона залишається моєю матір'ю. І зрештою - моя взяла, хоч я і думала, що нічого не вдасться. 
Буквально в ту ж саму мить, я вже сиділа в кареті, отримала благословення королеви і вирушила до центрального парку, де мала відбутись наша "тепла" зустріч. Звичайно, наш дорогий гість був дуже пунктуальним та прибув вчасно, як і належить принцу. 
- Принцесо, радий вас знову бачити! - кланяється той та допомагає мені вийти з карети. Та ви що, який джентельмен! 
- Навзаєм! - роблю реверанс, боковим зором помічаючи, що стоїмо ми зовсім не самі: юнак з русявим волоссям та зеленими очима, як у Луї, дивився на нас із посмішкою. Його брат? Чи звичайний слуга? Хоча вдягнутий він доволі пристойно, навіть занадто, як для звичайного слуги..
- Принц Антуан! - помітивши моє спантеличення, вклонився юнак та підійшовши трохи ближче поцілував мою руку, не отримавши жодного дозволу. 
- Дарія Бланшар..- сухо знайомлюсь та висмикую руку. Ви бачили таке нахабство? 
- Я брат цього прекрасного юнака! - продовжує той - Я багато чув про вас, Даріє, і радий нарешті познайомитись!
- Почнімо екскурсію? - ніяк не реагуючи на слова Антуана, звертаюсь до Луї - винуватця моєї каторги..
- Поїдемо вашою чи нашою каретою? - натомість той запитує у відповідь. 
- Підемо пішки! - м'яко відповідаю і незважаючи на їхнє здивування, зрушую з місця.. 
- Можна питання? - наздогнавши мене, запитав Луї. Ох, для чого всі ці манери? Не можна просто запитати? Тоді б я вирішила, що зможу на нього відповісти чи ні! 
- Все залежить від його безглуздості! - посміхаюсь і потайки тішусь, що вони не бачать моєї посмішки. 
- Чим ви займаєтесь у вільний час, окрім того, що приймаєте гостей? - гаразд, ніби нормальне питання. Але на що це він натякає? На моїх залицяльників чи що? 
- Багато чим: верховою їздою, стрільбою з лука, метанням ножів, інколи граю з братами у гольф, а окрім цього влаштовую чаювання, багато читаю і часто гуляю містом. - розповідаю, помічаючи їхнє глибоке здивування.
- Метанням ножів? - ошелешено перепитав Луї, на що я лиш схвально кивнула головою.. 
- Очманіти! - видав своє захоплення і Антуан - То з вами, принцесо, і позмагатись можна? 
- Спробуйте) - ще більше посміхаюсь, але всеодно не дивлюсь у його сторону. Щось він зовсім мені не подобається, впринципі як і решта джентельменів. 
- Ви справді дивовижна, Даріє! - тепер захоплюється і Луї. Ох, добре хоч не сказали, що це не справи для принцеси, як це робили деякі графи. А то всі гадають, що дівчина повинна тільки влаштовувати бали та чаювання, приймати запрошення від джентельменів і мило посміхатись, як в нічому не бувало. Так, я принцеса, але не така, якою всі мене бачать. Я виросла з братами, якою ж іще може бути моя поведінка? 
- Можна ще одне питання? - тепер цікавиться Антуан, але я зупиняюсь і відповідаю:
- Краще погляньте сюди ( махаю рукою у праву сторону). Це Нотр-Дам де ля Гард - знакова пам'ятка Марселя , яка є символом відданості та захисту для моряків і в цілому міста.  А недалеко від нього - далі продовжую  вживатись у роль екскурсовода - старий порт Марселя. Бажаєте подивитись? 
- Авжеж, ведіть куди бажаєте! - посміхаючись мовив Луї та запропонував свою руку для подальшого пересування, але я зробила вигляд, що цього не помітила та рушила до порту. 
- Гарне місце, але гамірно якось..- оглянувши все, промовив Луї. Але явно не був захоплений. Не звик до гаміру? 
- Брате, це ж порт, багато людей. Що ти хотів? Жвава атмосфера мені подобається. А ви часто буває в порту, Даріє? Подобається це місце? Чи ви теж такі чутливі, як мій дорогий брат? - весело запитав Антуан, трохи розгнівавши Луї, який вправно намагався приховати своє невдоволення..
- Це моє улюблене місце, тому так, буваю тут часто. Люблю дивитись на море, хвилі заспокоюють..- знову посміхаюсь під шаллю, вкотре радіючи, що вони цього не бачать. 
- А із прихованим обличчям теж ходите часто? - перепитав Антуан, ввівши мене у хвилинний ступор..
- Вибачте, що?? - показую своє здивування та небажання про це говорити. Видно, манери дістались тільки Луї, а цього зеленоокого в чомусь обділили..