Пролог

Холодний дощ змішувався з кров’ю на моїх щоках. Я лежала на сирій землі, дивлячись у небо, яке стрімко згасало. Поруч зі мною стояв той, кому я віддала все — своє серце, свою магію, свою долю. Білий Тигр, великий воїн, який обіцяв захищати мене до останнього подиху.

Але зараз його рука стискала долоню моєї сестри, Сухе.

— Вибач, — прошепотів він, навіть не дивлячись мені в очі. — Сухе така тендітна... вона не виживе без моєї сили. А ти... ти завжди була сильнішою. Ти впораєшся.

«Впораюся?» — хотіла крикнути я, але з горла вирвався лише хрип. Моє серце зупинялося. Знову.

Це була восьма смерть. Восьма зрада. Вісім разів я обирала найкращих — Русала з глибин, Огняного Лева, Гордого Орла... І вісім разів Сухе з’являлася в останній момент, розігруючи роль беззахисної жертви, і вони йшли за нею, залишаючи мене помирати.

Я заплющила очі, відчуваючи, як душа покидає тіло. Але цього разу замість темряви я почула дивний шепіт. Він був холодним, як лід, і древнім, як самі гори.

«Ти знову програла, маленька людино... Тобі не набридло бути тінню в чужій грі?»

— Набридло, — прошепотіла моя душа. — Я хочу сили. Я хочу, щоб вони відчули мій біль.

«Тоді прокинься. Але пам’ятай: за силу доведеться платити потом і кров’ю. Цього разу ти не будеш нареченою. Ти станеш зброєю».

Я різко розплющила очі. Наді мною була стеля моєї старої кімнати. Тієї самої, де я жила дев’ятнадцять років тому, за день до Великого Вибору. Моє тіло було молодим і здоровим, а на зап'ясті не було жодного шрама.

Я піднялася з ліжка і підійшла до дзеркала. У відображенні я побачила не ту наївну дівчинку, що шукала кохання. Там була жінка, чиї очі бачили вісім смертей.

— Дев’яте життя, — прошепотіла я, стискаючи кулаки. — Сестро, цього разу я не обиратиму «найкращих». Я оберу того, кого всі бояться.

Я ще не знала, що в кутку кімнати, серед тіней, уже зблиснули золоті очі маленької чорної змійки, що чекала на мій вибір.

Дев'яте коло почалося. І цього разу воно закінчиться моїм тріумфом.