Розділ 14

Перше, що вривається в мою свідомість, це не відчуття польоту, не пружна, волога від роси, трава під ногами, і навіть не надзвичайно світла ніч, а запах. Запаморочливий. Плутаючий свідомість. Він проникає з кожним вдихом у потаємні куточки грудної клітки, наповнює легені, викликає почуття лоскоту в гортані. Запах. Він примушує мружитися від задоволення, морщачи ніс, і робити знову і знову глибокі вдихи. Так пахне свобода. Так пахне життя. Так пахне воля.

Кожен ковток цього аромату відчувається терпким присмаком на язиці, і я готова знову і знову дихати, як останній раз. Стрибок, політ, приземлення на надзвичайно спритні, налиті силою, ноги, знову стрибок. Захоплено завмираю.

Величезний нічний метелик злякано спурхує з куща, тремтячи прозорими, блискучими від пилку, крильцями. Розчаровано проводжу його поглядом і тепер акуратніше наближаюся до наступної рослини, на гілках якої сидить ще один такий же метелик. Обережно нахиляю до нього обличчя, і він тут же цвіркає мене невагомим крильцем по носі, обсипаючи, мерехтливим пилком. У ніздрях відразу починає нестерпно лоскотати, я голосно чхаю і струшую головою. Комаха миттєво здіймається в повітря, і мені не залишається нічого іншого, як прикро простежити за її польотом.

З боку садової доріжки чується гучний звук, наче хтось великий і сильний з розмаху наступив на суху гілку. Злякано підстрибую − не хочу, щоб мене бачили, − і пірнаю в саму гущу кущів. Світлячки, що сидять на гілках, зоряним дощем, обсипаються на землю. Мене так і підмиває зупинитися і поспостерігати за цими чудовими жучками, але гілка, що нині зламалась під чиєюсь ногою, знову штовхає вперед. Там люди. А від людей треба ховатися, і якнайретельніше. Вони можуть образити, можуть повернути мене назад у мою клітку, можуть доповісти про мою витівку канцлеру, і тоді я більше не зможу збігати до саду.

Несуся вітром серед кущів та дерев. Вони ніби розступаються переді мною, пропускаючи вперед, і одразу ж змикаються за спиною. Усміхаюся до себе і біжу далі, ледь відштовхуючись ногами від землі. Іноді мені здається, що я лечу, настільки невагоме моє тіло, настільки стрімкий біг. З насолодою відчуваю, як пружні м'язи перекочуються під шкірою, як злагоджено працює організм, вивіряючи до найменших нюансів кожен рух, кожен ривок. Запал охоплює тіло, наче хтось запускає під шкіру дрібні колючі бульбашки. Сміх завмирає на губах. Ні, не можна… мене почують.

Ще один ривок, довгий стрибок. Лечу! Чому, чому мені ніхто не казав, що бігати це так приємно, що тікати буває весело, особливо коли ти маленька і хитра, а великі й розумні все одно не здатні тебе знайти. Це гра. Життя гра. А грати часом кумедно.

Сідаю під кущем, схиляючись майже до самої землі. Від неї пахне теплом та вологою. Я хочу тут же впасти й кататися ній, як у дитинстві, заливаючись від сміху, перекидаючись, як кошеня. Але не можна. Поки що не можна. Зараз повз пройде Фін, і тоді буде можна, а поки що треба сидіти тихо і не висовуватися. У перевертнів чудовий нюх, але я можу дещо зробити, щоб збити свій запах.

Високий світловолосий воїн стає якраз біля мене і шумно дихає, прислухаючись і принюхуючись. Сміх лоскоче горло, і я ледве стримуюсь, щоб не видати себе.

− Фройляйн Цвітана! Ви тут? − Тихо кличе чоловік, але, трохи постоявши та так і не дочекавшись відповіді, бреде вперед, а я, зірвавшись з місця, біжу в інший бік. Там, притягуючи запахом прохолодної води, латаття та нагрітих за день пишних водоростей, блищить у місячному світлі озеро. І я шалено хочу до нього.

З розмаху вилітаю на галявину й стрімголов кидаюся в прохолодні води. Гучний сплеск прокочується притихлим садом, сміх завмирає на губах, а з очей миттєво спадає завіса. Темрява розверзає свою злісну голодну пащу, обступаючи мене з усіх боків. Вода здається небезпечною, смолянистою та густою. Злякано борсаюся на її поверхні, наче зламана лялька. Ноги зовсім не відчувають під собою дна і паніка накриває мене з головою. Здається, що там, у глибині, невидимі руки холодними пальцями охоплюють мої щиколотки, тягнуть униз. У рот заливається вода, і на секунду я опиняюся повністю занурена в прохолодні води ставка, але за мить все-таки виринаю на поверхню. Кожна спроба крикнути закінчується новою порцією рідини в роті. Роблячи незграбні ляскання долонями по тихій гладіні ставка, і безглузді махи ногами, абияк вибираюсь на берег і обхоплюю себе руками, відкашлюючись і пирхаючи. Що це було?

Мокре волосся наче покривало укутує тіло, холодячи шкіру, змушуючи тремтіти не тільки від пережитого потрясіння, а й від нічної прохолоди.

− Фройляйн Цвітано! – на галявину вибігає Рікерт. − Що з вами?

Підіймаю на нього погляд і відразу червонію, розуміючи, що повністю оголена. Стражник відводить погляд і, скинувши з себе плащ, завертає мене у теплу тканину.

– Н-н-не знаю, – стукочу зубами від холоду.

Засипала я у своєму ліжку, а прокинулася посеред озера! Я сновида?

− М-м-може ходила уві сні? − Закусивши губу, жалібно дивлюся на чоловіка.

Він втішально обійнявши мене за плечі, повертає в бік замку, а коли я тихо скрикую, наступивши на якийсь гострий камінчик, й зовсім підхоплює на руки.

– Може, й ходили, – погоджується, трохи подумавши. − Тільки як ви пройшли непомітно крізь зачинені двері, фройляйн, − похмура зморшка прорізує високий лоб.

− Непомітно? Крізь зачинені двері? – здивовано підіймаю брови.

− Ми з Фіном ні на хвилину не відлучалися. Але ви не покидали покоїв, фройляйн. Принаймні через двері, – дивиться мені прямо в очі.

Задумавшись, не помічаю, як ми опиняємось перед входом до моїх кімнат, і Рікерт, щоб занести мене всередину, різко штовхає двері ногою. У вітальні на софі біля стіни вже сидить лікар Дітріх, нервово стискаючи в руках свій саквояжик. А Рейнхард стоїть біля вікна і свердлить сад похмурим поглядом. Проте, щойно ми з’являємось на порозі за два кроки долає відстань між нами й буквально вириває мене з рук стражника. Потім, сівши біля лікаря, акуратно розташовує у себе на колінах і настільки сильно стискає в обіймах, що з моїх грудей виривається здавлений писк.