Розділ 13

Коли за канцлером зачиняються двері, я відмираю і знову беруся ходити кругами по кімнаті. У вітальню непомітно просочується Лізхен, але побачивши мій стан, швидко прибирає зі столу й теж виходить. І залишаюся я зі своїми думами наодинці.

Мабуть, іншого виходу просто немає. Зовсім. Потрібно тікати! Саме це слово вже навіває гостре відчуття дежавю, а загоєну гомілку починають мучити фантомні болі.

Обіймаю себе руками за плечі, стримуючи тремтіння, що в мить охоплює тіло з голови до п’ят, і намагаюся привести нерви в порядок. Потрібно заспокоїтись і все ретельно зважити. Саме так, зважити, подумати й проаналізувати до найменших дрібниць. Попередня втеча була в рази легша. Від Миколи я тікала у своєму світі, серед знайомої місцевості, маючи такий-сякий план. Тут же чужина, незнайома держава, звичаї та порядки. Та й куди мені тікати? Лише назад на Землю. Та чи це можливо взагалі?

Присідаю на широке на підвіконня і, обхопивши руками коліна, сумно дивлюся на сад, що розкинувся під вікнами. Сонце вже підійнялося досить високо, осушивши росу на кущах та травах. У прочинені стулки вікна проникає аромат троянд і ще якихось невідомих мені квітів. Мирна картинка. Хто ж здогадається, що це золота клітка, в'язниця для однієї дурної дівчини, яка необачно вирішила допомогти ближньому?

На жовтій, усипаній піском садовій доріжці з'являється принцеса Ніколь зі своєю свитою. Вона божественно прекрасна в невагомій білій сукні та чарівному капелюшку, який покликаний не тільки захищати від сонця, а й підкреслювати ніжний овал обличчя та золотисті, ретельно завиті, кучері. Доводиться з болем у серці помітити, що вони з Рейном просто дивовижна пара. На душі стає неприємно, ба, навіть гидко.

Мимоволі приймаюсь порівнювати себе з нею і розумію, що програю у всьому, починаючи від зовнішності й закінчуючи походженням та вихованням. Так що побоювання Нікі абсолютно марні. Навряд чи така як я могла б зацікавити її обожнюваного уявного нареченого. А поцілунок… поцілунок це, мабуть, для нього просто дрібниця, яка нічого не означає… Перед смертю, ой… тобто весіллям, як то кажуть, не надихаєшся… Та й чи буде це весілля… Рейнхард, схоже, навіть не знає, що його вже одружили.

От... Тільки чому ці думки лізуть у голову? Яка різниця, яку маю зовнішність і наскільки гармонійно виглядаю поруч із канцлером? Я взагалі тікати зібралася...

Принцеса підіймає голову, лівою рукою притримуючи головний убір, і безпомилково знаходить мене. Обличчя Ніколь одразу освітлюється усмішкою, і вона привітно махає мені долонею. Копіюю такий самий жест, намагаючись виглядати якомога приязніше. Ідея народжується миттєво. Що, якщо у принцеси можна щось вивідати? Їй-то точно на думку не спаде, що я збираюся втекти. Може, навіть вдасться якимось чином заручитися її підтримкою.

Від споглядання краси відриває тихий стукіт. Двері прочиняються і знайомий стражник оголошує, що до мене завітав гер Дітріх для регулярного огляду.

Тихо зітхаю та зіскакую з підвіконня.

− Здрастуйте, фройляйн, − переступає поріг усміхнений лікар. − Як ваше самопочуття?

− Здрастуйте лікарю Дітріх, − знову зітхаю. − Прекрасно.

Лікар пробігається по мені недовірливим поглядом і хмурить кущисті сиві брови.

− А по вас і не скажеш, люба фройляйн Цвітана, − хитає головою гер Дітріх. – Здоров'я душевне не менш важливе, ніж фізичне. І вас явно щось турбує і гнітить.

Кидаю на нього здивований погляд і одразу ж опускаю вії, не знаючи, що відповісти. Хіба може бути щасливою людина, коли обмежують її свободу?

– Тривожить, – тихо відповідаю. – Я дуже сумую за домом…

− О, - очі Дітріха розуміюче округляються. − Мені дуже шкода, люба фройляйн. Але повірте, у нас тут дуже непогано. І якщо вам дорога назад закрита, чи не краще отримати вигоду з уже наявної ситуації? Ви могли опинитися в полоні у якогось жебрака і жити в халупі в бідному кварталі. А так ви у королівському палаці. У теплі та турботі. Подумайте про це на дозвіллі.

Ми розміщуємось на м'якій софі біля стіни, і я напружуюсь в очікуванні обстеження. Лікарі мене з дитинства трохи лякають.

− Мабуть, ви маєте рацію, − покірно погоджуюсь і замовкаю.

Лікар оглядає мою ногу, обмацує кістки, дивиться язик і світить ліхтариком у вічі. Потім робить паси руками біля моєї голови, окреслює долонями повітря навколо мого тіла і робить висновок, що я майже відновилася.

Дітріх без сумніву правий, моя ситуація краща з тих, що могли зі мною статися і мені гріх, звичайно, скаржитися. Але хіба можуть окупити матеріальні блага відчуття свободи, право керувати своїм життям, як вважаєш за потрібне, улюблений дім та рідні місця? Вигоду-то я без сумніву, постараюсь знайти, але трохи не в тому ракурсі, в якому порадив лікар.

− Мабуть, ви маєте рацію, лікарю Дітріх, − повторюю, скромно посміхаючись та кліпаючи віями. − Мені насправді неймовірно пощастило виявитися гостею гера канцлера, і треба бути вдячною долі за це, якщо вже не можна повернутися додому... − знову кліпаю віями й тужливо зітхаю, відводячи погляд. − Напевно портали в мій світ занадто складно організувати та й дорогі вони, мабуть?

Дивлюсь скоса на шановного лікаря, чинно склавши руки на колінах.

− Я радий, люба фройляйн, що зміг допомогти вам подолати смуток, − усміхається у відповідь простодушний Дітріх, поплескуючи мене по руці долонею. – А портали зовсім не складно утворити. Чому ви так вирішили? Є артефакти та маги, які займаються переходами. Наш Рейнхард теж великий умілець у цій справі, один із найкращих порталників у королівстві.

– Правда? – захоплено розплющую очі, мотаючи на вус інформацію.

Значить, неможливо, гере канцлер... Ну-ну... Ой, як недобре обманювати, тим більше тих, хто вас врятував...

− Абсолютно! − не без гордості підтверджує лікар, начебто особисто вчив Рейнхарда керувати цим видом магії.

А я похмурнію ще більше. Усвідомлювати, що тебе ось так запросто обвели навколо пальця, неприємно.