Розділ 12

Щільно стискаю губи, щоб з них не вирвалося неввічливе лайливе слово, і роблю кілька вдихів. Треба заспокоїтись. Заспокоїтись і подумати. Гнів та образи ні до чого доброго не приведуть, це я знаю напевно. Мені потрібен конструктивний діалог, а не сварка, в якій я, без сумніву, нічого не досягну. По ньому ж видно, що чим довше я наполягатиму на своєму, відкрито опираючись і скандалячи, тим більше він упиратиметься.

Хоча, попри всі мої спроби зберегти холодний розум, бажання перевернути кавник шановному геру канцлеру на голову нікуди не дівається. Втім, я ж розумію, що такі дитячі витівки ще більше переконають чоловіка, що я дурне маля, нездатне знайти раціональних аргументів, а не доросла розумна дівчина.

Проте почуття, розквітлі у душі, зовсім не збираються вщухати, а продовжують клекотіти, підіймаючись гіркотою в горлі, пробуджуючи в мені досі невідомі темні сторони.

− Ти нічого не їси? − хмуриться мій співрозмовник, вириваючи з роздумів.

– Апетиту немає, – не в змозі стримати скривджену репліку. І сама собі за неї докоряю, настільки вразливою вона звучить. І слабкою.

– Тобі треба їсти! Бери, – простягає він мені булочку. − Не будеш повноцінно харчуватися − захворієш.

Здивовано дивлюся на нього спідлоба − це що за дивна нав'язлива турбота про мене −, але частування беру, акуратно розміщую на ідеально чистій білій тарілці й знову застигаю.

– Рейнхарде… – повільно починаю… здалеку.

Він скидає брови вгору і показує очима на ласощі переді мною. Щоб задобрити вовка, відщипую маленький шматочок пухкої випічки й відправляю до рота.

− А я ж вас врятувала, чи не так? – прожувавши булочку, обережно питаю.

− Врятувала... − його очі раптово спалахують небезпечним вогнем, і всі збудовані в голові обережні й до найменших нюансів вивірені фрази, розлітаються зграєю зляканих птахів.

– І за порятунок я хотіла б дещо отримати, – зібравшись із духом, повідомляю. – Думаю, це буде слушно з вашого боку.

– Я думав, що ми квіти. Адже і я врятував тебе у відповідь, – гмикає чоловік, трохи подаючись уперед. У його очах прозирає непідробний інтерес і ще щось, чому визначення я поки що не можу знайти.

− Не зовсім, − приховую тремтіння в голосі, і намагаюся говорити впевнено і твердо.

Мої слова – це велика авантюра, і як до неї поставиться канцлер невідомо.

− Я ж рятувала вас, нічого не вимагаючи натомість, виключно з доброти душевної, а ви віддавали борг. Виходячи з цього, робимо висновок, що мій вчинок був благородніший, і я маю деякі привілеї… – відкрито заявляю, і в очікуванні дивлюся на співрозмовника.

А в самої ледь серце з грудей не вистрибує від хвилювання.

− Он як! – хитро мружиться канцлер. − Впевнена?

Твердо киваю, не відриваючи від нього погляду та схрестивши під столом пальці на руках.

 − Відразу скажу − про повернення додому можеш забути! Це бажання − табу, − насуплюється перевертень. – В іншому… побачимо.

Серце в грудях завмирає, а потім починає шалено битися. Про Землю я й так не думала вимагати, заздалегідь ясно, що це бажання приречене на провал. У мене є інші цілі. Звичайно, не дуже подобається невизначеність його відповіді, але це набагато краще за тверде “ні”.

– Я хочу отримати відповіді! – серветка на моїх колінах вже давно перетворилася на зім'яту зморщену грудку. Але впоратися з нервами я поки була не в змозі.

– Тобі не здається, що це трохи… м-м-м… нерівноцінно… врятувала ти мене один раз, а відповідей вимагаєш багато, – схиляє голову набік Рейнхард. - Давай одне питання за один порятунок життя. Згодна?

Обурення задушливою хвилею підіймається горлом, розливається гарячковим рум’янцем по щоках. Наш діалог схоже на все його забавляє. Йому весело!

– Ні! − брякаю і сама лякаюся своєї категоричної відповіді. – Щось ви надто дешево оцінили своє життя, лише в одну відповідь. Адже я врятувала не лише невідомого чоловіка, а перевертня, як виявилось, і канцлера країни. Запитань має бути щонайменше три…

Боже! Що я мелю? Невже у каву підмішали якийсь засіб, який додає сміливості. Адже така безстрашність мені зовсім не властива.

− А ти кумедна Цвітано, не така, якою мені здалася на самому початку, − продовжує розважатися гер канцлер. – Добре, хай буде три запитання. Але до них ти повинна мені ще налити каву та поцілунок. В якості… скажімо, моральної компенсації...

− П-п-поцілунок? − Завмираю. − Навіщо?

– Хочу дещо перевірити, – обпалює поглядом перевертень. – Якщо забажаєш, відповім. Але ця відповідь йтиме як одне з обговорених тобою питань. Відповідати?

 – Ні, – хитаю головою. Нехай цілує. Мені важливіше зрозуміти, що на мене чекає в майбутньому.

− Як скажеш ... Віто, − хитро усміхається чоловік, і чомусь мені здається, що я зробила не зовсім правильний вибір. Тільки, в чому ж каверза?  − Задавай своє перше запитання.

От дивно, я начебто добилася чого хотіла, але тепер не знаю, що з цим добром робити. Треба було на аркуші записати важливі для мене моменти й те, що я хочу дізнатися, а зараз в голові каша.

− А ви точно відповісте правду? – недовірливо дивлюся на надто вже поступливого чоловіка.

Раніше все “ні та ні” твердив, а зараз посміхається – хоч до рани прикладай. Це через те, що я погодилася на поцілунок?

− Я не обманюю, Цвітано, запам'ятай. Ніколи! − Невдоволено стискає губи.

− Але недомовляєте, я правильно розумію? − підкупити мене грізним тоном і виглядом ображеної гідності йому навряд чи вдасться. Він політик, а політики ще ті брехуни.

– Буває… – тягне чоловік. − Ось і подивимося, наскільки ти вмієш правильно ставити питання, Віто. Зумієш загнати мене в кут – дозволю ще одне запитання поставити. Згодна?

− Згодна, − видихаю, внутрішньо тремтячи від хвилювання. Хто ж від того відмовиться?

І хоч розумію, що із пропаленим інтриганом мені не тягатися, але спробувати варто однозначно.

− Тоді приступай! − махає рукою канцлер, хитро примруживши очі. – І про каву не забудь. З вершками... Без цукру.