Розділ 11

Ранок настає раптово. Ось переді мною була наповнена нічним сутінком кімната, близькість чоловіка, який обіймав мене з якимось приреченим розпачем, а ось уже з тихим скрипом Лізхен відкриває важкі портьєри на вікнах, впускаючи в спальню сонячне світло і свіже повітря.

Розплющую очі й відразу ж прикриваю повіки. Золотисті промені відблисками грають під тінню вій.

− Доброго ранку, фройляйн! – радісно щебече Лізхен.

– Доброго, – жовті плями перед очима нарешті перестають танцювати, наче скажені сонячні зайчики, і я можу їх розплющити.

– А у вас відвідувач, – сповіщає служниця, сяючи усмішкою. − Гер канцлер тільки-но прибув і вирішив нанести візит, виявивши бажання поснідати разом.

− Гер канцлер? − Перепитую злегка охриплим після сну голосом.

Згадка про Рейнхарда будить у думках дивні спогади й незрозумілі бентежні відчуття у всьому тілі. Мимоволі морщу чоло, намагаючись зрозуміти, що мене турбує.

− Так, − киває Лізхен, свердлячи мене підозрілим поглядом. − Він чекає у вітальні.

− Прямо зараз? − схоплююся з ліжка, розуміючи, що мені навіть не потрібна відповідь. Я і сама кожною клітиною тіла відчуваю його присутність, бентежну атмосферу, яка розливається в повітрі, варто йому тільки опинитися поблизу.

− Зараз, − киває Лізхен. − І вам не завадило б поспішити. Гер всю ніч був у дорозі, йому варто поснідати та й відпочити. Він тільки на вас чекає.

Кидаю на Лізхен обережний погляд. Мені почувся в її голосі докір, чи він був насправді? Але дівчина відповідає мені невинним поглядом, продовжуючи копирсатись у гардеробі, підбираючи мені вбрання. А мене наче накриває хвилею спогадів. Рейн. Вночі. В моїй кімнаті!

Рука мимоволі тягнеться до грудей і потирає те місце, куди врізалися ґудзики кітеля. Обережно заглядаю за комір, але на шкірі немає й сліду. Наснилося? Це був сон? Але який правдоподібний. По тілу досі пробігають мурашки, варто мені тільки згадати… Але служниця сказала, що канцлер повернувся щойно, значить, і справді вночі примарилося...

Викидаю з голови недоречні спогади − це зараз ні крапельки не важливо − і поспішаю у ванну. Справді, не варто змушувати перевертня чекати. Мені він потрібен ситий і добрий, щоб я його могла переконати у своїй правоті.

Гігієнічні процедури не займають багато часу, і через кілька хвилин мене прибирає до рук всевіда Лізхен. Дівчина пурхає, як заведені. Вона миттю допомагає мені одягнутися, швидко застібаючи маленькі перлинні ґудзики на спині лимонно-жовтого ранкового плаття, і виплітає з мого волосся на маківці витончений вузол, випустивши й завивши кілька локонів, щоб вони струмували по шиї.

Востаннє зиркаю на себе в дзеркало, щоб пробудити у собі рішучість завдяки ідеальному зовнішньому вигляді, та зітхаю, збираючись з силами. Те, що я хочу сказати, надто важливе, і невпевненість чи сумніви можуть все зіпсувати. Тільки твердість переконань і логічна послідовність доказів зможе змусити таку людину, тобто перевертня, як Рейнхард, змінити рішення. Надіваю маску спокою на обличчя, намагаючись зовні здаватися безпристрасною. І лише гарячково блискучі очі видають моє хвилювання.

− Успіху тобі, Вітко, − притискаю долоню до гладкого прохолодного скла дзеркала, і, не обертаючись, прямуючи до виходу. Спина рівна, підборіддя догори. Ти маєш повернутися додому!

Стулки різьблених дверей відчиняються, немов крила птаха, що злітає.

− Привіт, Цвітано! − обдає мене жаром своїх чорних палких очей, гер канцлер і підіймається з-за столу.

Серце у грудях робить кульбіт.

- Здрастуйте, гер канцлер, − мимоволі починаю шукати у виразі його очей ознаки того, що було вночі.

Але Рейнхард виглядає спокійним і злегка втомленим.

− Зважаючи на нещодавні події, звернення до мене "гер канцлер" дещо недоречне, − смикає куточком губ чоловік і галантно відсуває стілець для мене.

Обережно окидаю поглядом кімнату, але окрім Лізхен та стражника, який учора випер із покоїв принцесу, більше нікого немає.

– Я не знаю… – розгублено відповідаю, сідаючи за стіл. – Хіба так заведено?

– Раніше, пригадую, тебе це не бентежило, – гмикає чоловік.

− Це було раніше, − мимоволі насуплююсь. Він би ще згадав, як ми в печері спілкувалися. Я тоді особливо за виразами не стежила, особливо коли кров з рани почала хльостати.

– Між нами нічого не змінилося. Ти це ти, а я це я… – стискає губи Рейнхард.

Здивований зиркаю. Він незадоволений? Незадоволений тим, що я намагаюся дотримуватися субординації?

− Як скажете, − опускаю вії й приймаюсь розгладжувати на колінах сніжно-білу бавовняну серветку, збираючись з силами для складної розмови.

Але чоловік сам починає тему, яка мене турбує.

– Мені передали, що ти хотіла мене бачити… – відкидається на спинку стільця перевертень і подає знак, щоб йому налили у чашку кави.

− Так, я ... так ... Я хотіла поговорити, − злегка запинаюся, і, кивнувши на мовчазну пропозицію Лізхен наповнити й мою чашку, додаю. − Тільки можна наодинці.

Чоловік скидає брови, а я з натиском додаю.

− Абсолютно наодинці.

Рука Лізхен трохи здригається, і кілька крапель падають на скатертину.

– Залиште нас, – кидає канцлер, і стражник разом зі служницею виходять за двері.

Я ще кілька секунд дивлюся на щільно зімкнені стулки, прикидаючи, чи можуть нас підслухати, і вирішую з чого почати. У мене із цим завжди були проблеми. Наче якийсь невидимий бар'єр заважав збудувати першу фразу. І найчастіше слова з мене доводилося співрозмовнику тягнути кліщами.

− Можеш говорити, − дозволяє перевертень, злегка нахиляючись уперед.

– Нас не підслухають? – уточнюю про всяк випадок.

− Ні, будь впевнена, − криво посміхається він. − Заклинання від прослуховування, це те, в чому я відразу досяг успіху, починаючи з перших днів служби як лояльного королю бургомістра відсталої гірської провінції.

Киваю, з півслова розуміючи чоловіка. Його підкреслене "лояльний" говорить саме за себе. Мабуть "нелояльним" він був, як кістка в горлі.