Розділ 10

У вітальню пурхає чарівне біляве створення у супроводі двох таких же чарівних дівчат.

− Це вона? – повертається до стражників принцеса, не зовсім чемно тицяючи в мене пальцем.

Але я тільки про одне можу думати − що мені зараз за правилами етикету потрібно робити. Таке у нас на уроках не викладали – за столом не осоромилася, і на тому спасибі. Про те, що хтось з учнів сільської школи може зустріти особу блакитної крові й подумати було дивно.

Краєм ока спостерігаю за Лізхен. Вона присідає в глибокому поклоні – чи то реверансі, чи кніксені, не знаю, що є що – і шанобливо схиляє голову. А я як повинна вітати представницю королівського роду? Копіювати поведінку служниці? Раптом цим себе поставлю в незручне становище, натякнувши на плебейське походження. Втім, воно в мене і є плебейське, але ж сприймають мене з легкої подачі канцлера як аристократку.

Серце гупає в грудях, а долоні миттю потіють. Чому, чому в жодній книзі про потраплянок, які доводилось мені читати, не було описано, як треба кланятися? Безсумнівно, надзвичайно прикре упущення!

Брови принцеси Ніколь підіймаються вгору, а сама вона пропалює мене таким гарячим поглядом, що здається − ось-ось спалахну і перетворюся на жменьку нікчемного попелу. Ноги примерзають до підлоги, сідниці, здається, намертво приклеїлись до стільця. Навіть якби й хотіла встати й зігнутися кренделем, як Лізхен, все одно не змогла б.

– Допустимо… – підозріло тягне принцеса, в очах її спалахує цікавість. − Накрий на мене, я ще не снідала, − махає ця вінценосна особа в бік служниці, сідаючи навпроти, і недбало киває подругам. – А ви можете йти.

Дівчата, присівши, але не так низько, як Лізхен, прощаються і швиденько зникають за дверима. Отже, щодо варіантів поклонів я все-таки мала рацію.

– Привіт, – уже нормальним тоном каже дівчина. - Я Ніколь, можна Нікі. А тебе як звуть?

Вона мило кліпає віями, намазуючи булочку жовтуватим вершковим маслом.

− Привіт, − трохи несміливо відповідаю. Принцеса все ж, а таке плебейське вітання… − Я Віта.

Щоб приховати незручність, відпиваю ковток кави й також беру шматочок булочки, хоча голоду не відчуваю.

− Ти вибач, що я так до тебе влетіла, − кумедно морщить носа моя несподівана візитерка. - Тато просто з ранку мені оголосив, що нас, тобто, у Рейна гості. І старанно приховав твоє походження. Взагалі сказав, що це велика таємниця і навіть мені знати її не варто, − видає це неземне творіння, відкушуючи величезний шматок булки. – А мені ж цікаво, що це за гості у мого майбутнього нареченого. Раптом коханка, розумієш?

І дивиться так вичікувально, що в мене шматок упоперек горла стає. Я знову заливаюся рум'янцем, згадуючи сцену у ванній кімнаті. І хоч між нами нічого не було, але… все ж таки щось було. Я це відчувала, і він також. Ці мурашки, це ніби наповнене електрикою повітря, це дихання в унісон та тяжіння, сильне, непереборне… Тільки навіщо? Навіщо, якщо є наречена? Чи це мені все здалося?

Так прикро стає, і бридко. Навіть сама не знаю чому. Адже, здавалося б, яке мені діло до наречених канцлера, я все одно додому зібралася... А ні... Щось гризе всередині, немов гусениця стигле яблуко...

− Але тепер бачу, що ніяка ти не коханка, − безтурботно махає рукою Нікі, продовжуючи жувати. – А ще хотіла перевірити твоє походження. Знаєш, підловити, − тріщить вона, наче та сорока. Здається, їй навіть мої відповіді не важливі. − Подивитися, як ти кланятимешся. У них − недбало киває вона на завмерлу трохи віддалік Лізхен. − Це з дитинства вироблена поведінка. Рефлекс. А по тобі бачу, що ти не проста. І знову окидає мене дивним поглядом.

А я, хоч убий, але бачу, що й сама Ніколь не така легковажна балакуха, якою хоче здаватися. Далеко не така...

− Ну так що? – лукаво блищить очима моя співрозмовниця. − Я вгадала.

– Майже, – відводжу погляд.

Брехати мені завжди було важко, але зараз багато чого залежить від того, чи зможу я тримати маску на обличчі й грати ту роль, яку мені нав'язали.

− А ти, бачу, не надто багатослівна, − гмикає дівчина і стріляє очима в Лізхен, ледь помітним жестом вказуючи на свою чашку.

Та, швидко зрозумівши, чого від неї хочуть, кидається наповнювати її паруючою кавою, а потім хлюпає туди ще й молока.

− Часом, не на моє місце мітиш, а, Віто? - Раптом Ніколетта ставить досить прямолінійне питання, підкреслено незворушно відпиваючи напій з чашки. І лише тривога, що майнула в її очах, підказує мені, як вона боїться втратити свого нареченого. – Бо якщо на моє, то раджу відступитись. Я можу бути вірним другом, союзником і навіть названою сестрою, але... Ворогом я буду з таким же завзяттям, − мило посміхаючись, промовляє вона.

− Ні, не на твоє, − твердо відповідаю, дивлячись прямо їй у вічі.

Таким людям не варто показувати свою невпевненість і сумніви, інакше вчепляться, як кліщ, і не відстануть, доки не прогнуть під себе.

Мій начальник був такий самий. Як шкода, що я про це дізналася згодом. Через свою недосвідченість і молодість дозволяла помикати собою: вийти у вихідний − не питання, затриматися ще на годинку − добре, потерплю, замінити Марину, бо в неї похмілля, − як скажете. І лише рік пропрацювавши, до мене дійшло, що треба себе відстоювати, завжди й в усьому. Але зламати напрацьовану репутацію виявилося досить складно...

А тут у мене вибору немає. Потрібно будь-що протриматися, не втративши себе, поки не повернеться Рейнхард і не відправить мене додому. І діяти треба обережно, чітко зважуючи кожен крок, кожне слово, балансуючи на тонкій і гострій, немов лезо ножа, грані. Тільки чи вийде...

Принцеси, канцлери та королі, це тобі не самодур-директор, який максимум, що може, це звільнити. Ці завзяті кричати, коли щось не за їх бажанням: "Голову з плечей!".

– Я дуже рада, – сяє її високість, обхоплюючи пальцями мої долоні. − Значить, ми з тобою точно потоваришуємо. Я завжди мріяла мати ще одну сестру! От побачиш, як нам буде весело!