Розділ 9

Схоже, я трохи погарячкувала, коли думала, що з ним можна домовитися.

Рейнхард більше на запитання не відповідає. А, побачивши, що я вже наїлася, сповіщає про особисту служницю, яка до мене завітає зранку. Звісно, бідолашну дівчину служба безпеки перевірить вздовж і впоперек. Не здивуюсь, якщо вона ще й виявиться німою. Бажає мені на добраніч і залишає на самоті в цій чужій та аж занадто помпезній кімнаті. Це побажання воістину звучить як знущання. Ночі лишається з куций хвіст, а спокоєм тут і поготів не пахне.

Однак у ліжко я слухняно лягаю, хоч і заснути не можу. Вовтужусь неспокійно, перевертаюсь з боку на бік. Дуже заважає світло, яке пробивається крізь балдахін. Нахабний перевертень навіть не подумав пояснити мені, як вимикаються лампи. Світильники, нагадують гриби сироїжки на довгих тонких ніжках, стоять у кожному з кутів спальні і яскраво осявають кімнату. Я перепробувала купу способів, але так і не знайшла той, яким можна їх погасити. Єдине чого вдалося досягти − трохи приглушити яскравість, провівши долонею зверху вниз стійкою торшера.

Усередині мене наче все завмерло, заморозилося, перетворилося на брилу льоду. На емоції зовсім не залишається сил, лише холодна рішучість вирватися з цього полону, з цієї пастки, і повернутися додому. Тільки бігти ось так навмання повнісінька дурість. Поки що я нічого не знаю ні про цей світ, ні про мешканців, що його населяють.

Є перевертні, це я зрозуміла. Та й люди для них, зважаючи на все, теж не в новинку... А хто ще? Ельфи? Дракони? Гноми? Чи всі жителі мають магію, або, припустимо, обрані? Іноді мені в руки траплялися книги про потраплянок, і, як правило, в них героїні набували якихось сил, завдяки яким ставали непереможними войовницями, майстерними магесами, бажаними нареченими. Але то книжки, вигадка, казка. Навколо мене ж дійсність, лячна та небезпечна, а я звичайнісінька пересічна дівчина, що немає жодних переваг.

Друге питання, яке мене хвилює – чи можливо взагалі повернутись на Землю? Логічно припустити, що якщо є вхід – то має бути вихід. Тільки логіка останнім часом мене надто вже підводить. Чи вона у мене специфічна, чи самі закони природи змінилися.

Потім, чомусь думки перескакують зовсім на інше. Рейнхард все ж таки мене врятував, розправився зі зграєю Миколи, а я йому так і не подякувала. Адже він, і справді, міг далі собі лежати тихенько в темному кутку і не втручатися в усю цю халепу. Але ж ні, встряв у розбірки й врятував мене. Справедливо, звичайно, згадати, що і я сама врятувала йому життя, проте й подяки ніякої не вимагала. Тепер ми з ним, можна сказати, квити. Тільки волочити у свій світ навіщо було? Бо Земля не сподобалась? Як він її охарактеризував? Неприємна та незрозуміла? Тільки це зовсім не причина… Наскільки відомо, до мене він теплих почуттів зовсім не відчуває, так навіщо тягнути за собою такий вантаж?

Тихо зітхаю, закусивши губу. Голова починає боліти від втоми, й думки крутяться та дзижчать, наче оси у вулику. Проте в очі, ніби хтось вставив сірники – ніяк не можу їх зімкнути. Відчуття таке, мовби випила літр кави чи енергетичного напою…

А якщо Рейн вважав увесь наш світ небезпечним і, відчуваючи за мене відповідальність, вирішив, що таким чином віддає борг? Точно! Ось у чому проблема! Він мене рятує досі! Отже, треба його просто переконати, що я там у безпеці, що Земля не така погана, й там живуть і добрі люди, які готові прийти на допомогу. У мене є захист, є місце в житті, мета та чітко розплановане майбутнє.

Потроху план вимальовується. Я просто спробую пояснити Рейнхарду, що мені нічого не загрожує, і мене можна повертати назад. Тоді навіть тікати не доведеться, все вирішиться само собою.

Тихо посміхаюся своїм райдужним думкам і із задоволенням потягуюсь. Знайдене рішення утихомирює набагато краще за будь-яке снодійне. І хоча залишається проблема − як знайти спосіб поговорити з канцлером. Але це дрібниці. Головне, що рішення існує.

Нарешті очі починають злипатися, і я засинаю все з тією ж задоволеною усмішкою на губах. А вранці мене будять тихі, ледь чутні кроки поряд.

Моментально схоплююся, злякано озираючись. На мить мені здається, що я знову там, у котеджі, і це прийшов Микола. Але біля ліжка стоїть не менш перелякана моєю реакцією молоденька дівчинка, майже моя ровесниця. Вона ошаліло стискає в руках поділ свого сніжно-білого крохмального фартуха і дивиться на мене великими карими очима.

− Здрастуйте, фройляйн Цвітана, − шепоче вона, нервово ковтаючи. – Я ваша покоївка. Мене звуть Лізхен.

Цікаво, а вона теж перевертень...

− Доброго ранку, Лізхен, − усміхаюся, притискаючи долоню до стривоженого серця.

З цим явно треба щось робити, не можу ж я все життя боятися своєї тіні.

– Гер канцлер вам тут наказав підібрати кілька нарядів, – відчайдушно червоніє дівчисько, окидаючи поглядом мій накинутий на голе тіло халат, у якому я спала.

Я теж у відповідь заливаюся фарбою, розуміючи, про що вона подумала. Але доводити щось не має сенсу. Вчора ввечері Рейнхард згадав, що не варто, заради моєї ж безпеки, поширюватися хто я і звідки, й тим паче які між нами стосунки.

А які стосунки? Жодних... От і мовчу. Нехай думає, що хоче. Все одно у цьому світі мені не жити. Але густа хвиля сорому все одно перевертає все всередині, змушуючи почуватися ніяково. Доводиться відкинути недоречну скромність, мені ще про повернення додому треба домовлятися.

– А чи можу я побачити гера канцлера? − Подумавши, питаю у Лізхен. – Ну, або домовитися про візит… зустріч… записатися на прийом, – додаю наприкінці, розсудивши, що голова законодавчої влади навряд чи має вільний час, і до нього просто так не потрапиш.

Чекати на його візит також не варто. Для нього я закрита тема − вивіз жебрачку з залісся, облагодіяв, так нехай сидить тихо і не заважає вершити державні справи, поки шановний гер не вирішить, що з цим тягарем робити.

– О, – округляє очі покоївка. – Гер канцлер поїхав. Кажуть, знайшли мертвою графиню Бульштейн... Вона... вона теж... е-е-е-е близько дружила з гером канцлером.... До вас…