Розділ 8

Мене одразу ж підхоплюють під пахви й допомагають сісти, притримуючи за спину.

− Ось бачиш, − свердлить гострим поглядом Рейнхард, старанно відводячи очі від того, що нижче шиї. − Будь акуратнішою!

Слухняно киваю, ковтаючи ротом повітря. На вії налипла пишна піна, і проморгатися ніяк не виходить. Але вона, як це не дивно, ні краплі не щипає, зовсім як дитячий шампунь. Підіймаю долоні, щоб витерти очі, але роблю тільки гірше, додаючи нові й нові грудочки пінистого шампуню.

− Тихо-тихо, давай я, − ледве чутно вимовляє чоловік, і до мого обличчя торкаються теплі, трохи шорсткі долоні. Вони ласкаво проводять подушечками пальців по прикритих повіках, щоках, носі, обводять контур губ...

Все всередині скручується в тугий вузол, що посилає пульсівні хвилі до низу живота. Мимоволі стискаю стегна і глибоко вдихаю наповнене парою та ароматами мила повітря.

– Ось і все, – чується хрипкий шепіт, від якого по шкірі пробігають табуни мурашок.

Розліплюю вії й зустрічаюся поглядом з потемнілими очима Рейнхарда. Його руки продовжують лежати на моїх щоках, а сам чоловік настільки близько, що відчувається його тепле дихання. Губи починає поколювати від напруги та незрозумілого бажання.

Я чудово розумію, що зараз відчуває моє тіло, не настільки невинна, але мене бентежать ці самі почуття, і лякають. За п'ять років стосунків із Сергієм такого не відчувала, тому й відтягувала з інтимною близькістю, викликаючи невдоволення хлопця. А тут, до незнайомої людини! Це неправильно… нелогічно…

Вириваюся із захоплення і відсуваюся якомога далі, цього разу побоюючись не чоловіка, а себе.

− Повернись спиною, − наказує так само хрипло Рейнхард. − Я допоможу прополоскати волосся чистою водою, воно все в милі. І тобі кхм… краще встати… воно надто довге.

– Ні… я не можу, – хитаю головою, хоч і повертаюсь, як він просить

– Клянусь, я не ображу тебе. І дивитись не буду… – м'яко переконує мене чоловік. − Головне тримайся за мою руку і ногу не напружуй. Це потрібно, Віто, ти ж розумієш. Я постараюся швидко.

І перш ніж я встигаю щось зрозуміти, він трохи пововтузившись, чимось клацає, і вода у ванні починає стрімко зменшуватися, не залишаючи вибору. Опускаю голову і дозволяю себе підняти, залишаючись також спиною до нього. А на маківку і плечі починає литися приємна тепла вода. Краєм ока помічаю прозорий скляний ківш у правій руці Рейна, ліву він виставляє вперед, так, щоб я могла за неї міцно вхопитися і торкатися дна лише кінчиками пальців хворої ноги.

Збентеження і ніяковість змішуються в душі в якийсь сумбурний коктейль емоцій, я ледве можу дихати від сорому, хоч довге волосся майже повністю прикриває всі найпотаємніші місця.

− Ось і все. Правда ж, не страшно? − ставить він на тумбочку ківш, а на плечі мені опускається одне з величезних пухнастих рушників. − Ще хвилину я познущаюсь з твоєї безневинної натури, й все.

Загорнувши, як ляльку, він знову підхоплює мене на руки та несе до кімнати. А там, посадивши на ліжко і вказавши на розкладений на покривалі халат, каже:

− Можеш надіти його. Я поки що теж схожу у ванну.

З цими словами він залишає мене на самоті й зникає за дверима санвузла, а через кілька секунд до мене долинає шум води. Тільки тоді я дозволяю собі розслабитись і ретельно витертися рушником, щоб одразу ж накинути одяг. Потім приймаюсь сушити волосся, промокуючи ним же вологі пасма. Інший, для голови ми забули взяти, але не буду ж я зараз ломитися у ванну за ним. І поки воюю зі своєю шевелюрою, з цікавістю розглядаю кімнату.

Вона велика, навіть величезна – стіни оббиті тканиною ніжного жовтого кольору, над ліжком такий самий балдахін, на вікнах золотисті штори та сніжно-білі меблі, тільки картини на стінах розбавляють цей чудернацький монохром.

Відкриті подвійні двері дозволяють розглянути частину вітальні. Зі свого місця я чудово бачу круглий стіл біля вікна і таці з кришками, під якими, здається, і є вечеря. У животі починає голосно бурчати. Від пельменів, з'їдених бог знає скільки часу тому, вже давно залишилися одні спогади. Цікаво, Рейнхард довго там плескатиметься? Сама я навряд чи наважуся приступити до їжі, але голод буквально скручує шлунок у баранячий ріг, а воістину приголомшливі запахи, що долинають із сусідньої кімнати, розбурхують мою гастрономічну уяву.

Я легко вловлюю аромати свіжоспечених булочок, плавленого сиру, бекону... Рот миттєво наповнюється слиною. Ох, ну до чого він довго! Коли, нарешті, двері, рипнувши, відчиняються і на порозі виникає Рейнхард, я вже ні про що, крім їжі й думати не можу, хоч і відзначаю краєм ока, як гарно обліплює тонка тканина атласного чорного халата його рельєфні плечі. Вологе волосся, спускається трохи нижче потилиці й завивається пружними кільцями.

− Ну, як ти почуваєшся? − цікавиться чоловік, лукаво виблискуючи очима.

− Голодною, − виривається в мене, і я відчайдушно червонію.

Перевертень тихо гмикає і, трохи змахнувши рукою, вказує у бік накритого столу.

− Тоді, ласкаво прошу! − Його губи тремтять в ледь помітній усмішці. − Я теж не проти підкріпитися. Голодний, як вовк.

Сніжно-білі зуби виблискують в оскалі, і в очі відразу кидаються гострі ікла. Нервово ковтаю і, зісковзнувши з ліжка, акуратно ступаю на підлогу, трохи підтискаючи під себе ногу.

− Я сама, − попереджуючи виставляю долоню, коли канцлер крокує до мене, бажаючи підхопити на руки.

Не скажу, що мені неприємно, коли мене носять на руках. Навпаки, дуже приємно, навіть занадто. Але почуття, які в мені пробуджує близькість чоловіка, лякають і викликають ніяковість. Адже я зовсім не відчуваю до цієї людини, тобто перевертня, симпатії.

Очі Рейнхарда спалахують небезпечним блиском, йому не подобається, що я перечу, і це видно. Мало того, він слухати мене не має наміру, бо робить ще один крок уперед, попри моє прохання.

– Ні! – знову хитаю головою. − Не підходьте!

Бути настільки в чиїйсь владі нестерпно і страшно. Що я можу протиставити йому? Тут, у його світі, у його будинку, у мене зовсім немає прав та захисту. Хіба що він. Тільки хто захистить мене від самого гера канцлера?