Розділ 7

Дозволяю себе знову укласти на софу, поки лікар водить над моїм тілом руками, нагадуючи тих магів-шарлатанів, яких показують по телевізору. Але цього немає ні дзеркал, ні ящиків з подвійним дном. Він просто проводить наді мною долонями, з яких випромінюється приємне заспокійливе тепло. На секунду зупиняється у місцях, де пошкоджена шкіра, і рухається далі.

Мені хочеться вщипнути себе якнайсильніше, щоб твердо переконатися, що це не сон. Проте такі жертви зайві. Гомілка нила, не припиняючи, і я постійно відчувала біль. Тепер він зник. Можна було б списати ефект на непомітно застосоване до мене знеболювальне, але як пояснити дрібні порізи, що затягнулись буквально на моїх очах? Отже, вони ще й маги. Ситуація все більше й більше ускладнюється. Як від таких рятуватися? Перевертні та маги… В те, що мені в маренні здався вовк у печері, я вже не вірю. Тим більше коли вже не раз підкреслювалось, що я проста вразлива людина. Висновок зробити не важко − вони, значить, не «людини».

Мені не залишається нічого іншого, як тихо лежати, прислухаючись до відчуттів, і міркувати над тим, що робити далі. Сподіваюся, перевертні думки читати не вміють ... Що дивно, але Рейнхард, попри нашу суперечку, знову починає погладжувати мене по голові. Розум твердить уникати таких ось дотиків, але мені чомусь зовсім не хочеться рухатися. Думки, що досі зляканими чайками кидалися в голові, заспокоюються і м'яко осідають, розкладаючись по поличках. Зараз я все одно нічого не можу вдіяти. Потрібно отямитися, набратися сил, дізнатися більше про цей світ, а потім уже думати, як повернутися.

– Ну ось, ви майже здорові, – із задоволеним виглядом сяє очима лікар. − Я вам ще настоянку зміцнюючу випишу. Попийте її з тиждень, і будете, як нова.

Розсіяно киваю, і з подивом охаю, коли Рейнхард, піднявшись зі свого місця, підхоплює мене на руки.

− Дядечко, ми скористаємося таємною галереєю? Не хочу, щоб її хтось бачив. А ще один портал відкрити мені поки що не під силу.

Щоки опалює жаром, і я опускаю вії, не в змозі витримати погляд, яким мене нагороджують. Як тут не здогадатися − мене соромляться. Не треба бути поцілованою в тім’я, щоб помітити їхнє високе становище. Хто дядечко, я поки не знаю, але Рейнхард канцлер, а канцлер, якщо мені не зраджує пам'ять, − голова виконавчої влади в країні. Я ж нікчемна попелюшка, яку друга особа після короля одноосібно тягає на руках. Не приведи господи, хтось звинуватить його в такому ганебному занятті. Як тут не ховати такий “скарб”, тобто мене, – брудну, обірвану, неохайну.

Але до чого ж прикро.

− Так, звичайно, − киває дідок в атласному халаті. – Я поки що лист напишу главі безпеки, щоб Кларису таємно доставили департамент. Ти у жовтих покоях хочеш її поселити? - остання фраза, мабуть, відноситься до мене, а не до загадкової Клариси.

Рейнхард коротко киває, й міцно притиснувши мене до грудей, підходить до книжкової шафи. Смикає один із томиків, і стелаж тихо від'їжджає убік, а за ним відкривається освітлений ліхтариками прохід.

− Рейнхарде, а тебе полікувати! − Кричить йому навздогін лікар.

Чоловік злегка роздратовано смикає плечем і різко відповідає:

− Не потрібно! Мене вона вже полікувала!

Останнє слово він виділяє якось особливо, ніби вкладає в нього трохи інший зміст, ніж прийнято, а потім переступає поріг. Книжкова полиця за нашими спинами м'яко стає на місце.

− Відпустіть мене, − упираюся долонями в груди чоловіка, намагаючись відсторонитися.

Якщо йому так ніяково мене всім демонструвати, отже й на руках неприємно носити.

− Ти не чула, що сказав Дітріх? Тобі не можна навантажувати ногу. Хочеш все життя шкутильгати? – тихо бурчить, притискаючи мене ще сильніше. − Як, до речі, тебе звуть?

– Цвітана… Віта… – тихо відповідаю, ховаючи погляд.

У грудях від нашої близькості, прокидається якесь дивне, неймовірне почуття. Його серце б'ється під моєю долонею гулко і сильно, як величезний молот об ковадло, але й моє, маленьке та тендітне, раптово починає підлаштовуватися під цей сильний і гучний ритм. Дихання лоскоче пером, завмирає в грудях, викликаючи бентежне тремтіння, що стрімкою хвилею накриває тіло. Ніздрі Рейнхарда хижо роздуваються, ніби він до чогось принюхується, а в погляді спалахує справжнісіньке полум'я.

− Ві-і-іта, − гуркітливо повторює моє ім'я, перекочуючи в горлі, пробуючи на смак.

Я схвильовано завмираю, не в змозі відвести погляд від його палких чорних очей. По тілу біжать колючі мурашки, а рука, що лежить у нього на грудях, наче жаром наливається.

− Ми прийшли… Віта, − хрипко каже, нарешті, розриваючи зоровий контакт.

Я шумно видихаю, відчуваючи водночас жаль та полегшення. Що це ось щойно було?

Щось натиснувши та відкривши схожий, як у його дядька, перехід, Рейнхард швидко переступає поріг і перетинає залиту місячним світлом кімнату. Здається він тут не вперше, бо безпомилково знає куди йти. Або просто добре бачить у темряві. Для мене ж все зливається в якусь темну пляму.

– Я допоможу тобі прийняти ванну, – заявляє раптом він, відчиняючи двері невеликої кімнатки й чимось клацаючи над головою. Вона відразу заповнюється світлом. І я бачу цілком сучасний санвузол з величезною ванною, сніжно-білою раковиною, дзеркалом на всю стіну і шафками для гігієнічного приладдя. На невеликій тумбі лежать складені гіркою пухнасті рушники.

− Щ-щ-щ-о? – затинаюсь від здивування, злякано намагаючись вирватися. − Ви-ви-ви! Ви що збираєтесь робити?

Навіть заїкатися починаю від обурення, знову червоніючи, як маковий цвіт.

− Віто, я не можу зараз, посеред ночі, знайти тобі вірну і мовчазну служницю, яка б не плескала язиком, про те, що тут відбувається, − спокійно промовляє, саджаючи мене на тумбу. − Але сама ти не впораєшся.

Образа вгризається в серце отруйними зубами. Ах, він ще й безпорадною нездарою мене вважає?

− До нині справлялася, − пирхаю у відповідь, намагаючись відсунутись від нього якнайдалі.