Розділ 6

Цвітана

Їдкий неприємний запах змушує широко розплющити очі. Тьмяне світло заливає дивну, оздоблену під старовину кімнату. Наді мною стоять, схилившись, двоє незнайомих чоловіків. Зляканий крик застряє в горлі. Лише можу беззвучно розкривати й закривати рота, не маючи сил видавити хоча б якийсь звук. Горло дере наждачкою, і повітря вдихається з сиплим неприємним шумом. Але рука сама собою смикається, замахуючись в ударі.

Тільки зробити нічого я не встигаю, бо раптово відчуваю на зап'ясті чиїсь теплі пальці, які делікатно, але досить твердо стримують мій інстинктивний порив захиститися від чужих людей. Від цього дотику по тілу пробігають мурашки, а оголена шкіра плечей та передпліч покривається пухирцями. Наче доторк, яким зупинили мене, має якийсь інтимний підтекст.

− Тихо, дівчинко, тихо, − хтось, хто сидить біля моєї голови другою рукою починає ніжно гладити мене по волоссю в намірі заспокоїти.

 Долоня повільно ковзає по сплутаних пасмах, друга продовжує утримувати руки. Закидаю голову, і зустрічаюся очима зі своїм пацієнтом, який, якщо звичайно це мені не здалося в маренні, кілька хвилин тому перетворився на вовка і безжально розправився з Миколою та його компанією. Хоча, швидше за все, таки здалося. Люди не перетворюються на тварин, це просто неможливо.

Втім, паніка і без казкових видінь наростає, наче снігова куля. Я відчуваю, як від страху починає пришвидшено стукотіти серце, ніби намагається вистрибнути з грудей, а подих частішає.

− Де я? Хто ви? – злякано питаю, прориваючись підвестися.

Усвідомлення, що я за такий короткий проміжок часу примудрилася якось потрапити до цієї кімнати, змушує шкіру вкритися холодним потом. Як тепер повернутись додому?

Чоловік біля узголів'я м'яко утримує мене в положенні лежачи, а один із тих стареньких, які розглядали мене на самому початку, зводить на нього погляд і щось говорить іноземною мовою. По-моєму німецькою...

Від жаху починає крутитися у голові − мало того, що я з незнайомцями, вони ще й чужинці. Що вони зі мною збираються робити? Раптом це друзі Миколи, яким він мене обіцяв?

Знову намагаюся підвестися, і знову мене наполегливо повертають на місце.

– Не бійтеся, фройляйн, – каже мені другий чолов’яга. У нього смішні круглі скельця на носі замість звичних окулярів. – Ви у безпеці. Лежіть спокійно. Я зараз закінчу огляд і залікую вашу ногу, а тоді зможете встати. Проте я не радив би вам навантажувати кінцівку. Ваш організм пережив серйозний стрес, і краще кілька днів провести в ліжку. Та ще й з огляду на те, що ви звичайна людина.

У його промові зустрічаються невідомі мені слова, але половину зі сказаного я все ж таки розумію, добре знаючи німецьку. Знову закидаю голову і вимогливо запитую у єдиної знайомої мені людини. Або не людини, якщо я «тим більше»... Втім, я могла неправильно зрозуміти сказане. Їхня мова звучить дивно, наче якийсь діалект, а не класична німецька, яку заведено вчити.

− Де я? Це ви мене сюди привезли? Навіщо?

У чорних очах чоловіка спалахує невдоволення, яке тут же гасне, хоча рука так само продовжують методично погладжувати мене по волоссю, жодного разу не збившись з темпу.

− У мене вдома, − хрипко відповідає він. − В безпеці. Вони тебе більше не зачеплять.

"Вони, може, і не зачеплять, а ви?" – так і крутиться у голові питання, але я цикаю на свою балакучу підсвідомість і запитую зовсім інше.

– Коли я можу потрапити додому? – наголошую на останніх словах.

Якщо мені більше нічого не загрожує, то варто подумати про плани на майбутнє, більш нагальні та прозаїчні. По-перше, я пропустила навчання, тепер доведеться відпрацьовувати, а по-друге – роботу, причому, не попередивши начальство. За таке й вигнати можуть, і за що я тоді житиму? Мізерна стипендія йде на оплату гуртожитку та деякі витрати на навчання. Але мені ж і їсти щось потрібно. Та й сусідці в селі якусь копійку дати, за те що доглядає бабусин будинок. І одягатися в щось.

Чоловік розтуляє рота, щоб мені відповісти, але його перебиває дідок у дивних окулярах. Зовсім вилетіло з голови, як вони називаються.

− Рейнхарде, не так одразу! Вона ще надто слабка, напад може повторитися! – хитає головою турботливий незнайомець.

Спасибі, тепер я хоч знаю, як звуть мого пацієнта, але... Слова літнього чоловіка мене відверто лякають.

− Навіщо тягнути, Дітріх? Ти вважаєш, їй буде легше, якщо вона дізнається про це через день чи два? Сумніваюсь, – відрізає Рейнхард і переводить погляд на мене.

Погане передчуття крижаною рукою стискає серце. Чомусь уже й не так хочеться знати відповідь на своє запитання, чомусь, здається, я й так уже його знаю.

− Ніколи!

Усередині щось обривається, і на мить перехоплює подих

– Як ніколи? Чому ніколи? Що взагалі тут відбувається?

− Ну ось, фройляйн, з вашою гомілкою уже все гаразд, − тим часом як ні в чому не бувало, вимовляє лікар. – Залишилося ще залікувати дрібні порізи та садна і трохи підживити організм, надто вже ви його навантажували останнім часом ... Але наполегливо раджу вам хоча б день на ногу не спиратися, а краще взагалі провести його в ліжку. Люди занадто тендітні створення.

Різко вириваюсь і сідаю на лежанці. Голова відразу починає крутитись, а перед очима розпливаються помаранчеві плями. Хапаюся рукою за спинку софи й прикриваю повіки, чекаючи, коли неприємні відчуття припиняться. Всередині ніби щось ламається, надривається. А натомість народжується темне, зле, погане…

Я завжди була доброю дівчинкою, співчутливою, тихою, готовою будь-якої миті прийти на допомогу. Слухала бабусю, вірила Сергію, заглядала йому мало не до рота, наділяючи тими чеснотами, якими він зроду не міг похизуватися. Але тепер... Коли мене зрадили... продали... ледь не поглумилися... А потім... потім я ще й рятувати цього "вмираючого лебедя" кинулася. І що у відповідь? Він мене кудись потяг, і каже тепер, як ні в чому не бувало, що дороги назад немає! Яке він має право вирішувати за мене? Я не річ. Не трофей. Я вільна людина.