Розділ 5

Райнхард

Дівчинка знепритомніла. Просто так. Від одного мого вигляду. Треба ж. Різала мене по живому, випускала отруту і навіть не пискнула, а тут...

Уважно розглядаю свою рятівницю, і тільки зараз помічаю, наскільки стомленою та виснаженою виглядає вона сама. І як я раніше цього не побачив? Втім, якщо замислитись, то нічого дивного. Отрута в крові, яка мене поступово вбивала і блокувала переворот, плутала свідомість і викликала видіння. У перший момент я і її сприйняв, як частину того марення, яке бачив, згоряючи в лихоманці. Але примарні діви не повинні так жалібно схлипувати, не повинні шкутильгати й злякано смикатися на кожен шурхіт. А потім мені стало байдуже. Як тільки прийшло розуміння, що це звичайна людина, відразу ж з'явилася думка, як її використовувати у власних цілях, навіть не сподіваючись на позитивний результат.

Але ця мала впоралася, і впоралася чудово. З отрутою. Життя вона мені повернула, зате забрала душу. Звідки мені було знати, що ця особа примудриться поранитися і змішати нашу кров. Через хворобливий стан я навіть не відчув цього, інакше вжив би якихось заходів. А зараз уже пізно. Її кров глибоко увійшла в моє тіло, увібралася в серце і навіки закарбувалась там. Таке вже не вирвати, хіба що з душею. І тепер та, чиє ім'я я навіть не знаю, стала найбільшою моєю слабкістю. Єдиною слабкістю.

Інстинкти зіграли, коли їй почала загрожувати небезпека. Першим прокинувся мій звір і одразу ж визнав у ній пару. Хотілося рвати на шматки всіх, хто наважився загрожувати його самці, змести їх з лиця землі, стерти в пилюку, але спочатку заподіяти біль у десятки разів сильніший, ніж довелося випробувати їй. Ні не в десятки, сотні, тисячі. А потім притулитися до її ніг, ткнуться носом у коліна і, нарешті, отримати блаженний спокій тільки від одного ніжного руху її тоненьких пальчиків, які пестливо перебирають шерсть за вухами.

Приборкувати звірину сутність довелося довго. Вона біснувалася, немов не частина мене, а окрема незнайома особистість. А от тепер, коли прийшов до тями та нещадно розправився із мерзотниками, що посміли посягнути на моє, дівчинка безвольно обвисла у мене на руках, і я взагалі не знаю, що робити. Залишити її тут? Від цієї думки, звір у душі загрозливо гарчить. До того ж мені не відомо, чи це єдині недоноски, від яких їй може загрожувати небезпека. А Забрати із собою? До палацу? У цей гадючник, який я, прийнявши посаду верховного канцлера, лише місяць тому почав очищати від гнилі та падла, за що й, власне, поплатився? Хоча там вона принаймні буде під наглядом. Моїм наглядом. Закрию дівчисько в якихось покоях, для її ж безпеки, а коли знищу всіх своїх ворогів, тоді й подумаю, що робити.

А от про те, що ми з нею пов'язані, нікому не варто знати, хіба що старому королю. Але він на моєму боці.

План мені сподобався. Звір, погоджуючись, вдоволено замурчав.

Отже, вирішено. Вирушаємо до Ердліха. Мене там вже, напевно, з нетерпінням чекають.

Підхоплюю дівчину на руки, з подивом відчуваючи, якою легкою вона виявляється, як випирають гострі кісточки лопаток, як відчуваються під рукою крихкі намистинки хребців. Треба не забути покликати королівського лікаря. Хай її огляне. Я вмію бути вдячним.

Довгі пасма каштанового волосся шовковистою хвилею спадають мало не до самої землі, відкриваючи беззахисну шию, на якій під білою прозорою шкірою б'ється блакитна жилка. Погляд просто прикипає до цього видіння, а по тілу прокочується гаряча хвиля бажання.

Неймовірним зусиллям волі придушую тварини інстинкти, і відкидаю недоречні зараз почуття. Вищі перевертні не йдуть на поводу своїх звірів, а користуються лише холодним розумом.

Активую портал, із задоволенням помічаючи, як рябить простір від влитої в розрив сили, і ступаю в мерехтливе марево. Всього один крок, і ласкаво просимо до Ердліха.

За спиною змикається перехід. Пролом у міжсвтовій матерії поступово перестає висмоктувати з мене магічну енергію, зшиваючи крайки розриву. Ось я й удома. Ну майже. Місцем прибуття заради конспірації довелося вибрати особисті покої його величності Ореля Карлінга. І тепер дядько з подивом дивиться на мене, так і не донісши до губ кубок із підігрітим напоєм. Листи документів, які він, мабуть, переглядав перед сном, вивалюються з пальців.

− Рейнхарде, де ти був? І чому ти у такому вигляді? − вигукує він, притискаючи руку до грудей там, де б'ється серце. − Ми тут з ніг збилися, шукаючи тебе. Бідолашна Клариса невтішна. А він… він у гречку вирішив скочити!

Кущисті сиві брови короля з німим докором підіймаються вгору.

− Мені потрібен лікар. Виклич Дітріха! Тільки таємно... І я все тобі розповім, − уривчасто вимовляю і крокую до невеликої софи, щоб укласти на неї дівчину.

Вона досі не прийшла до тями й це мені відверто не подобається, надто вже довго триває непритомність.

– Та мені й самому він, відчуваю, потрібний, – хрипить десь за спиною дядько.

Правду кажучи, король Орель мені ніякий не дядько, так далекий родич – сьома вода на киселі. Але саме він займався моїм вихованням та навчанням, пророкуючи велике майбутнє. Саме він готував мене до посади верховного канцлера, а потім відправив у далеку провінцію бургомістром.

Синами монаршу пару боги не нагородили, подарувавши трьох дочок, мабуть, тому він завжди ставився до мене, як до своєї дитини.

– Де Клариса? − питаю те, що турбує в першу чергу.

Будь-що потрібно знайти коханку... колишню коханку.

– У заміському маєтку. Вийшла, щоб на самоті пережити твоє несподіване зникнення, − гмикає дядько, ні краплі не вірячи в страждання жінки.

Ми обоє чудово розуміли, що чарівній графині Бульштейн від мене потрібні лише гроші та положення, і про якісь почуття навіть мови бути не може. З усім тим, вона мене повністю влаштовувала, бо була в міру розумна і чарівна, і не ставила зайвих питань, але не більше. Хто ж знав, що дамочка піде на зраду. Дуже цікаво ...

– Накажи стражникам її доставити до палацу, – тихо гарчу, ледве стримуючи гнів.