Розділ 4

Розрізаю ножем брудний рукав, намагаючись не потурбувати пошкоджене плече, і оголю рану. Невеликий поріз, величиною з мізинець, оточений почорнілою шкірою, знаходиться дійсно в тому місці, де чоловік точно не зміг би його дістати, хіба що частково.

− Бачиш відмерлу тканину? – уточнює поранений. - Її треба всю зрізати, а краще на пів сантиметра більше, щоб, напевно.

Мені знову стає погано. Нудота липкою грудкою підкочується до горла.

– Я… не зможу, – злякано ковтаю, витираючи долонею спітніле чоло.

− Зможеш! − З губ чоловіка зривається рик, який змушує мене здригнутися.

Цей різкий вигук моментально приводить до тями. Він правий. Самому йому не впоратися, є тільки я, і мені треба взяти себе до рук. Так, страшно. Так, моторошно. Але не неможливо. І життя людини важливіше за мої всілякі “не можу”.

Прикладаю вістря до шкіри й натискаю. Першу хвилину тремтячі пальці підводять, і я ненароком чиркаю лезом себе по лівій руці, якою притримую розпечене жаром плече. З ранки тут же виступає червона кров.

– Не виходить, – тихо шепочу.

− Давай сюди, − відбирає ніж і робить перший надріз. – Далі сама. Мені не видно…

Те, що я робила далі, геть-чисто стирається з пам'яті. Я ніби перетворилася на когось зовсім іншого – зібраного, холоднокровного, що беззаперечно виконує чіткі вказівки, озвучені хрипким шепотом. Не впевнена, що змогла б повторити таку операцію ще раз. І вже точно впевнена, що не змогла б впоратися настільки добре без тихого спокійного голосу, який керує моїми діями, підбадьорює, дає сили.

Чорна кров, наповнена отрутою, йде в глинисту землю печери, миттєво вбираючись і залишаючи по собі лише темні плями. Чоловік утомлено опускає голову на землю і переводить подих. За цей час він навіть жодного разу не скривився, ніби не його різали по живому. Сталеві нерви. Сталева воля.

Дощ так само йде суцільною сріблястою стіною. Підіймаюся з колін і повільно плетусь до виходу. Підставляю під прохолодні краплі забруднені руки й абияк змиваю з себе кров. Поріз на долоні трохи ниє − я вже встигла про нього забути − в голові дзвенить гулка порожнеча. Усе скінчилося.

Нахилившись, відриваю від подолу сукні шматок. Вибираю той, який здається найчистішим. Рясно змочивши його під дощем, повертаюся в печеру − шкіру навколо розрізу потрібно протерти від крові та бруду. Саму рану вирішую трохи згодом перев’язати чистим шматком тканини, а джгут послабити.

Акуратно очищаючи плече, відчуваю, що жар, який весь цей час мучив чоловіка, починає спадати. Організм, мабуть, таки долає отруту і поступово відновлюється. А сам поранений тихо сопе, прикривши очі. Сон лікує – так часто говорила моя бабуся, коли в мене щось боліло. От хай лікується, більше я нічим допомогти не можу.

Проводячи обмотаною вологою тканиною долонею по гладкому плечу, мимоволі кидаю обережні погляди з-під вій на задрімавшого пацієнта. Гарний. Навіть дуже. Темне волосся, чітко окреслені вилиці, вкрите колючою щетиною, мужнє підборіддя з ледь помітною ямочкою… Хіба такі красені бувають у справжньому житті, не в кіно? Мабуть, таки бувають, бо один з них лежить біля моїх ніг.

Закінчивши з процедурами, сідаю поруч і теж прикриваю повіки. В очі ніби пісок насипали. Скільки ж я сама не спала? Може, добу? Чи вже більше? Поступово туман у голові стає все густішим і густішим, затягуючи мене у свої привабливі глибини. Мені здається, що я всього лише на мить заплющую очі, а в наступну секунду мене різко вириває з дрімоти гучний гавкіт.

Похитуючись, схоплююся на ноги. З грудей виривається напівсхлип-напівстогін. Я зовсім забула про ногу, а вона, здається, за час відпочинку ще більше розпухла, і тепер я навіть ступити на неї не можу. Так і стою, привалившись плечем до стіни й підібгавши під себе хвору кінцівку. Але більше, ніж травма, мене турбує цей безперервний, сповнений нетерплячого азарту гавкіт. Занадто гучний. Занадто виразний.

Кидаю погляд на безтурботно сплячого чоловіка, потім на широкий просвіт виходу. Дощ припинився. Ліс, ніби глузуючи, заливають радісні блідо-оранжеві промені західного сонця, перетворюючи розсип крапель на листі та травах в іскристі намистини. Така мирна картина, і така оманлива. Там, десь серед цієї краси таїться той, хто бажає заподіяти мені шкоду. І він не відступиться, хоч би скільки я бігала.

Шурхіт каменів змушує здригнутися. Тихі, ледь помітні кроки лунають поруч із входом. Сама не знаю навіщо, хапаю ніж, яким не так давно рятувала чуже життя, і шкутильгаю вперед. Можливо я вже та сторона, що завідомо програла, але й здаватися просто так не маю наміру.

До болю стискаю кинджал у руці, відчуваючи, як металева ручка впивається в долоню окрайкою химерного гравіювання.

− Ну, привіт, Віточко-квіточко, − масивна чоловіча постать закриває собою просвіт невеликого входу, кидаючи довгу тінь на підлогу печери. − Ти змусила нас добре за собою побігати. Хитра здобич. Апетитна…

Очі Миколи блищать передчуттям та тріумфом. Для нього це була лише гра, для мене гірка дійсність. Ховаю руку з ножем у складках подертої сукні й насторожено завмираю. До Миколи приєднуються його прихильники – Павло і той, інший, ім'я якого я геть-чисто забула. А за спиною у цієї трійці стоїть, низько опустивши голову, Сергій і тримає на повідцю стихлих псів. Невже сором прокинувся? Чи совість замучила? Тільки що мені з того? Зараз, цієї хвилини, моє життя вирішується.

– Йди сюди, Квіточко, – пальцем, наче маленьку дитину, манить мене Микола. − Йди до дядька Миколи. Будь слухняною дівчинкою. І я не буду тебе занадто жорстоко карати.

Покірно роблю крок уперед, вдаючи, що змирилася. Вії опущені, очі дивляться на підлогу – ти ж такою хотів мене бачити? Дивись! Пальці на руків'ї кинджала німіють від напруги.

− Ось так, Віточко! Ось так, розумничко! – примовляє чоловік, нетерпляче притупуючи ногою. − Не бійся.

Я щодуху стримуюсь, щоб не видати свій задум раніше часу. А коли до чоловіка залишається не більш ніж пів метра, і його рука чіпко хапає мене за передпліччя, різко замахуюсь ножем, цілячись у відкрите горло. Микола, дико скрикнувши, шпурляє мене об стіну, вибиваючи зброю з рук. Сильний удар вичавлює з грудей повітря, і з губ зривається гучний стогін. Але ще голосніше звучить люте гарчання, що доноситься з глибини печери. Страшне. Моторошне. Яке явно належить дикому звірові.