Розділ 3

- Кицюня, ти чого? – дивується Сергій.

А я й сама не знаю чого, тільки роблю ще один крок назад.

− Де ти був? – ледве чутно питаю, відчуваючи, як пересихає у роті від жаху й по шкірі біжать мурашки.

У мене вже було таке. Давно. Багато років тому. Зі школи поверталася і щоб скоротити дорогу, бігла через пустир, де якраз розташувався недобудований дім. Скільки себе пам'ятаю, цією дорогою ходила під вікнами величезного двоповерхового будинку, але того разу зупинилася на півдорозі. А через секунду прямо переді мною на землю впав шматок цегли. Так ось, тоді я себе теж так відчувала − наче все тіло поколюють тоненькі голочки, і нудота клубком перевертається в животі.

– До мами їздив, – спокійно відповідає мій наречений. − У неї тиск підскочив, потрібно було терміново в аптеку змотатися. У його голосі стільки безневинного подиву, що це мимоволі наштовхує на підозру...

Дуже далеко, ледве чутно, гавкають пси, вистежуючи мене.

– І ти, – вичікувально дивлюся на нього, а сама продовжую відступати. − Цілий день мотався, правильно я розумію?

– Так! Уявляєш, маминих пігулок не було в жодній, довелося до сусіднього міста їхати! - Розводить руками коханий. − Прямо, халепа якась!

Ага, халепа… Може… Тільки не віриться мені щось. Ще день-два тому, я б навіть засумніватися не посміла в його словах, а зараз... А зараз виявляється у цьому світі можна продавати людей, як речі, і я не знаю тепер, чому і кому довіряти. Немов прокинулася, як Нео з матриці, проковтнувши не ту пігулку, і все. Ласкаво просимо до справжнього світу... Попередній був брехнею... Казкою... Гарною картинкою...

− Чому ж ти мене з собою не взяв? Чому на цілу добу залишив у чужих людей? – говорю з докором та образою.

На очі навертаються сльози. Я стільки пережила за ці дванадцять годин, а він навіть не запитав, як я.

− Ти так мило спала. Я ж знаю, як ти втомлюєшся. А в машині тебе захитує, який там відпочинок, – знизує плечима коханий. − Коля та хлопці хороші люди, вони б не завдали тобі шкоди... Ну... кицюня... йди до мене.

За спиною знову чується гавкіт собак. Гучніше. Виразніше. Вони наближаються.

− Гарні люди, кажеш? – схлипую.

– Так, гарні, – розслабляється Сергій. Тільки зараз я розумію, який він був напружений, ніби… ніби дике звірятко підманював. – Я їм довіряю як собі.

"Як собі ... Довіряю, як собі ..." − звучить у голові, наче луна. Мене загнали до пастки. Цілеспрямовано. Планомірно. Холоднокровно. Як дичину. Як тварину. Страх і образа отруйною сумішшю закипають у серці.

Пси гавкають дедалі ближче… Сергій розкриває обійми й робить крок до мене.

− Я дуже сумував, Віто, − хрипко заявляє він.

Запах міцного алкоголю, який він навколо себе розповсюджує, дуже добре показує мені, наскільки сильно. І це явно не настій глоду, який можна купити в аптеці.

– І я сумувала, – тихо відповідаю.

Сумувала… І сумую… Але не за ним, не за цим Сергієм, а за тим, який був у серці, за тим, чию роль він грав усі ці роки, роль дбайливого та люблячого хлопця…

Роблю крок назустріч, ще один. Широка усмішка осяває колись до болю кохане обличчя. Але коли до Сергія залишається зовсім трохи, я несподівано штовхаю його, а сама, прошмигнувши повз, кидаюся вперед. Не чекаючи від мене каверзи, коханий, завалюється на спину і вдаряється головою об капот машини.

З іншого боку траси теж ліс. Він густіший… Страшніший… Непрохідніший… Він мій порятунок…

Перші хвилини мені здається, що погоня за моєю спиною. Уява малює звуки хрипкого дихання переслідувачів, їх вишкірені обличчя, заслинені пащі собак. Та через кілька хвилин, коли в правому боці починає відчутно поколювати, я розумію, що це всього лише гра уяви. Ліс так само шумить, але єдине сипле натруджене дихання, яке я чую, це моє. Вони залишилися позаду. Микола зі своєю зграєю ще, мабуть, не встиг підійти, а Сергій, скоріш за все, надто сильно вдарився. Або я його вдарила.

На мить у серці закрадається відчуття провини – я вперше у житті свідомо завдала шкоди людині, навряд чи вбила, але покалічити могла добряче – але потім я зі злістю відкидаю непотрібні муки совісті. А він? Він зі мною, що збирався робити? Впевнена, мій наречений навіть не думав, чи я виживу після того, як задовольню хіть всіх тих клієнтів, яких пророкував мені Микола. І що буде з моїм тілом та душею після такої роботи.

Очі починає щипати, я витираю самотню сльозинку зі щоки й вперто йду далі. Більше тікати немає сил. Поступово темрява довкола починає танути, небо світлішає, прокидаються ранні пташки. Їх гучні трелі трохи заспокоюють − раз пищать, значить, собаки й гуркіт чобіт далеко позаду.

Але радіти доводиться недовго, сонце, мазнувши лише раз тонким прозорим променем, ховається за величезну сіру хмару. І через пів години небосхил розверзається густою зливою.

Дощ хоч і літній, але пробирає до кісток. За секунду я стаю, як мокра курка, − сарафан обліплює ноги, хвора кінцівка, раз у раз, підвертається на слизьких вологих голках, волосся, намокнувши, неприємно тягне потилицю вниз.

Скільки разів хотіла відрізати косу і зробити модну молодіжну стрижку, а рука не підіймалася. Бабуся дуже любила моє волосся, до останнього щоранку розчісувала і заплітала, хоч я цілком могла це робити сама.

− Це моя гордість і радість, − говорила вона, проводячи по пасмах старим дерев'яним гребенем, що дістався їй від прабабки. – А твоя сила.

Яка сила, вона не уточнювала. Швидше за все, звичайні сільські пересуди та приказки. Люди в нашій місцевості були страх які забобонні.

Йти стає важче. Одне тішить, що переслідувачам зараз теж не просто. Вода змиває мій слід та запах. Я пам'ятаю, десь читала, що на нюх собак впливає дощ, туман і навіть спека. Значить, удача все ж таки на моїй стороні. Злива потроху вщухає, але продовжує мрячити. Зуби вже давно вибивають чечітку, а тіло б'ється в дрижаках. Я вже починаю подумувати про те, щоб пошукати хоч якесь укриття, але виходжу до крутого урвища. Внизу схилу, здається, колись біг струмок, але спека висушила його до краплі, і тепер замість води на дні темніє розмочене дощем болото. Щоб продовжити шлях, мені потрібно або спуститися вниз по прямовисному краю, а потім по такому ж підійнятися вгору, або шукати, як можна обійти. Тільки ось, чи можна?