Розділ 1

Мені не подобаються друзі Сергія. Коли їхні липкі погляди пробігають по моєму тілу, хочеться сховатися за спину коханого. А ще краще – виїхати звідси. Та й сукня ця, не сперечаюся, гарна, таких у мене в житті не було, раз у раз норовить сповзти з плеча.

Обережно поправляю тонку бретельку і зустрічаюся очима з одним із присутніх тут чоловіків. В чорнильній глибині його очей горить полум'я, яке лякає мене ще сильніше. Чомусь зараз я відчуваю себе маленьким тремтячим метеликом, якого ось-ось спалить вогонь свічки. Страх змішаний з нудотою задушливою грудкою застряє в горлі.

Опускаю погляд і мимоволі стискаю долоню Сергія ще сильніше.

− У чому справа, кицюня? − схилившись до мене, шепоче на вухо коханий.

Підіймаю голову і так само тихо питаю.

– Коли ми поїдемо додому? Я…

Сказати правду? Що один із тих, з ким Сергій ще секунду тому сміявся з якогось анекдоту, намагався затиснути мене в коридорі й нахабно ліз під спідницю? Ні, це не варіант. Бійка на дні народження зовсім не потрібна. Тим більше, що їх троє, а Сергій один.

− Я просто погано почуваюся, − нахабно брешу і відчуваю, як щоки заливає фарба.

Обманювати я не вмію зовсім, а в житті це дуже знадобилося б.

− Дуже погано? – кидає скептичний погляд на моє почервоніле обличчя коханий. – Якщо так, то ми одразу їдемо. Але якщо ти можеш потерпіти, мені не хотілося б ображати іменинника. З Миколою ми не бачилися ще з часів випускного.

Микола − це той самий чорноокий, який роздягає мене поглядом весь той час, який ми сидимо за святковим столом.

– Ні… гаразд, я потерплю, – приречено погоджуюсь.

І отримую втішний поцілунок у чоло.

– Обіцяю, за годину ми вже додому, – задоволено блискає очима коханий, знову повертаючись до розмови із сусідом.

– Сірий, якщо твоя… – чорноокий на секунду затинається. − Наречена хоче відпочити, можеш проводити її в гостьову спальню на другому поверсі. Їй, мабуть, нудно з нами сидіти та слухати шкільні байки.

− Кицюня, як ти на це дивишся? – знову повертається до мене коханий.

Мені не надто хочеться залишатися однією. Поряд із Сергієм я почуваюся в безпеці. Але усамітнення в спальні може захистити мене від хтивих поглядів, і це невеликий, але плюс. До того ж я чудово бачу, що чоловіки явно стримуються в моїй компанії. Уникають вживати міцні слівця, непристойно жартувати та вести не дуже чемні розмови.

− Думаю, так дійсно буде краще, − злегка посміхаюся і дозволяю відвести себе нагору.

Гостьова спальня приємно вражає ніжним, я навіть сказала, жіночим інтер'єром. Величезне вікно навстіж відчинене, і теплий вітерець колише фіолетові штори, а ліжко, накрите білим покривалом, так і манить прилягти.

Присідаю, з задоволенням відчуваючи, як заманливо пружинить піді мною м'який матрац. Втомилася я страшно, навіщо приховувати… День сьогодні тривав неймовірно довго.

Спочатку довелося всі пари відсидіти в університеті, потім відстояти шість годин на роботі. Праця промоутера комусь може здатися легкою, але спробуй-но проведи на ногах півдня, маючи можливість лише одного разу відлучитися до туалету. А начальник у нас – мужик жорсткий та суворий.

Одного разу я, махнувши рукою на правила, спробувала залишити місце роботи за потреби в невідповідний час, так мені одразу ж зателефонували на мобільний з питаннями – де мене носить.

А коли я вже думала, що мої муки закінчилися і, нарешті, з'явиться можливість відпочити, несподівано довелося їхати на день народження якогось невідомого мені Миколи. Сергій навіть на роботу за мною заїхав і прямо там же, в торговому центрі, де знаходиться моя точка, купив цю приголомшливу сукню.

- Не в джинсах же тобі йти? - Помітивши мій здивований погляд, пояснив коханий, даруючи вбрання.

Тоді я з ним погодилася, а тепер ось жалкую. Краще б джинси та футболка, може, не так дивилися б на мене всі ці чоловіки.

Хоча сукня насправді не дуже й відкрита – довжиною до підлоги, на вузьких бретелях. Більше схожа на літній сарафан, ніж вечірнє вбрання. Але ж і свято планувалося не в ресторані, а на заміській дачі поблизу соснового лісу. Сама не розумію, що їх так привабило...

Широко позіхнувши, здаюся на милість втоми й схиляю голову на подушку, залишивши ноги звисати з краю ліжка, щоб мати можливість будь-якої хвилини схопитися і зібратися додому.

Гучний пташиний спів змушує розплющити очі та різко сісти. Від незручної пози все тіло ломить, а голові пульсує біль. Скільки ж я проспала? Очевидно, більше, ніж годину.

Вікно, як і раніше, відчинене, і за ним займається багряний світанок. Більше, ніж годину? Наївна! Та я проспала не менше семи годин!

Схоплююсь, як вжалена, і кидаюся до дверей. Де ж Сергій? Що з ним? А раптом вони справді побилися і коханий зараз у лікарні чи ще гірше… Інакше чому він не зі мною? Недаремно мені не сподобалася ця компанія.

Смикаю за ручку. Раз, другий і… не розуміючи, дивлюся на щільно прикриту стулку. Мене зачинили? Ні... Бути такого не може... Замок заклинив, мабуть... Треба просто когось покликати.

Кричати о п'ятій ранку дуже ніяково, але й сидіти під замком я не можу. Десь там мій Сергій, який, можливо, постраждав від рук цих підозрілих типів. Долаю властиву мені сором'язливість і починаю голосно стукати. Потім, коли помічаю, що ефекту від моїх дій немає ніякого, ще дужче. Трохи згодом до стуку, зніяковіло почервонівши, приєдную голос. І тільки після цього за дверима чуються важкі чоловічі кроки й, нарешті, клацає язичок замку.

– Ну, чого тобі? − На порозі стоїть похмурий чоловік. Саша чи Паша, зовсім не пам'ятаю, як його звуть.

– Де Сергій? – питаю те, що найбільше мене турбує.

− Вдома, мабуть. Звідки я знаю, − нахабно спльовує на дерев'яну підлогу співрозмовник. − А може в якомусь барі... Треба ж угоду відсвяткувати.

– У якому барі? Яку угоду? – нічого не розуміючи, струшую головою.

Мій Сергій не ходить по барах, і угоди не укладає. Він аспірант в науково-дослідному інституті. Цей чоловік явно щось вигадує.