Глава 16. Навіщо я тут

Я стривожено озирнулася, намагаючись піймати знайомий погляд. Моє серце голосно стукотіло, а ніздрі тремтіли, хапливо вбираючи у себе чужі запахи та пахощі від курильниць. Ось чоловіча постать під білою колоною схитнулась, випросталася – і на якусь мить відкрилося підборіддя… Брат Доменік? О ні, вони всі тут так між собою схожі, що марно придивлятися.

- Навіщо я тут? – не відводячи погляду від ледь помітного бузкового марева, що з’явилося над підвищенням у центрі, прошепотіла я, схилившись до Міуми.

- Ви вже тут, - коротко відрізала та й приплющила повіки. Я пильно вдивлялася в її обличчя, аби помітити бодай якусь емоцію, та марно.

Тим часом марево збільшувалося в об’ємі, набувало щільності та барви, поступово опускаючись над поверхнею зірки та стікаючи вниз по східцях, вкриваючи оксамитову доріжку й прямуючи далі, немов чарівний струмок.

Щойно марево досягло дверей, ті відкрилися – і голови всіх присутніх повернулися в той бік.

Занадто яскраве світло, що спалахнуло, засліпило мій погляд, тож я не відразу розгледіла постать, лиш почула тверді й впевнені кроки. А потім серед цілковитої тиші пролунав владний голос:

- Можемо розпочинати месу. Сьогодні серед присутніх також буде майбутня леді Мойра.

 Гучні оплески заповнили увесь простір, Міума стягнула з моєї голови капор, легенько штовхнула вперед - і я зраділа, що моє обличчя тепер прикривала вуаль, бо від незвички опинитися у центрі уваги я спаленіла б від сорому.

Дві постаті у темних балахонах накинули на плечі Великого Магістра плащ, розганяючи чобітьми бузкове марево, він повільно зійшов на підвищення.

 Я ж так і стояла, прикута до підлоги, коли зазвучали перші слова молитви на невідомій мені мові. Співали високі й низькі чоловічі голоси, мелодія проникала просто в душу, мене стиснуло за горло, а на очах невідь-чому з’явилися сльози.

- Підійдіть, - нарешті покликав мене лорд Крайз, простягнувши в мій бік долоні.

Я примружила погляд та ковтнула слину, поклала руки на живіт і боязко роззирнулася, гадаючи, чи супроводжуватимуть мене служниці - адже для чого вони потрібні? Та виявилося, що поряд зі мною нікого не було.

Тим часом сутінки стали настільки густими, що ясно можна було розгледіти хіба підвищення та бузкову доріжку.

- Я чекаю, - нетерпляче промовив лорд Вазеріс Гарс Крайз. Постаті на балконі зашепотілись, простір ще більш затемнився, блискотлива доріжка немов підповзла до моїх ніг, тривога стиснула мої груди, тож аби хоча б якось її розвіяти, зібравшись на силі, я ступила на м’який оксамит. Та коли я підвела погляд – замість знайомої постаті побачила перед собою велетенського чорного кота, що стояв на чотирьох лапах та дивився на мене пронизливо-жовтими очима.

- Ні!!! О ні! – аж задихнулася я від страху й, зашпортнувшись, упала навзнак, із мого обличчя злетіла вуаль.

- Йди до мене, Мойро, - промуркотів кіт, нервово сіпаючи хвостом, - сюди…

- Мені страшно… - пробурмотіла я, спираючись долонями об підлогу та ціпеніючи від жаху.

- Підводься, я чекаю…

Я заперечно похитала головою.

- О ні…

Тим часом гучність молитовного співу наростала, я помітила, що тепер стільці довкола підвищення були зайняті постатями в сріблистих накидках. І хоча обличчя досі були сховані, мені здалося, що я впізнала Готарда. Поряд із ним сиділа жінка, я зрозуміла це по смужці рудого хутра, яким був оторочений каптур, а також на грудях лежали пасма білявого волосся.

А що як це моя пані Ангелка?

Та ні, такого просто не могло бути!

Це якась інша жінка.

Мою володарку не допустили б на месу.

 Краще б вони із коханцем довели свою таємну справу до кінця, з розпукою подумала я, запізніло шкодуючи, що взагалі пішла до чаклунки, що звернула зі стежки – в іншому разі тепер тут не стояла б. Мабуть, прийшла моя смерть, цей велетенський котяра зараз мене зжере, я стану живою жертвою на чорній месі – а моя пані й не знатиме, де мене шукати…

Пружно ступаючи на лапах, тим часом велетенський чорний кіт почав повільно спускатися по східцях, крізь бузкову імлу я бачила, як його гострі срібні кігті рвали червоний оксамит доріжки, як блищало хутро, переливаючись зеленим, із пащі визирали білі ікла, зелені очі поблискували – це хижа посмішка, або ж оскал?

- Я на тебе чекаю, - таємничий скрадливий голос пронизав усе моє єство. Мов за соломинку, я вхопилася пальцями за срібний кіготь на своїх грудях, відчуваючи, як стукотить серце.

Дивно, але амулет повернув мені спокій, я навіть посміхнулася.

- Я відчуваю твоє тепло, - відстань між нами вже три кроки, лапа, випростана в мій бік видовжується людською кистю, довгі темно-сірі пальці переплітаються з моїми…

 Від владного дотику страх кудись зник – натомість виникло очікування неминучого, важливого, немов доля сама ішла мені назустріч, і марно було опиратися.

Я посміхнулася, випростала спину, стріпнула волоссям, прибрала з обличчя вуаль.

- Так, це ти… Та, яка мені потрібна…

- А що як ви помиляєтеся, – навіщо я це сказала?

Гаряча долоня лягла на мій стан, спрямовуючи на шлях до підвищення. Я відчула, що стала дуже вразливою, усі мої відчуття загострилися неймовірно.

Я ступила один крок вперед, прийняла долоню з грудей.

- Великий Магістр заради неї покинув Олтар Єднання, - почула зловісний шепіт збоку, впізнаючи голос Готарда.

- Це дуже зручний час… - невже і справді пані Ангелка?

Але - зручний час для чого? встигла подумати я – аж раптом простір між мною та звіром розділила сліпуча блискавка й невидима потужна хвиля відкинула мене геть. Скажено заревівши, звір підстрибнув та перевернувся в повітрі, усе його тіло вмить спалахнуло червоним полум’ям.

Спів різко урвався, до пахощів від курильниць додався сморід смаленого хутра, бузкове марево порвалося на клапті та з шипінням зринуло під стелю.