15.

Я просто обожнювала пані Ангелку, дивилася на світ її очима і розуміла із напівслова, із погляду. Іноді я прокидалася вночі та тихо скрадалася до її ліжка, стояла та милувалася, яким прекрасним було обличчя моєї володарки уві сні, дбайливо поправляла ковдру та прикладалася щокою до постелі, із насолодою вдихаючи аромат свіжовимитого тіла.

Бо вона була справжнім янголом, святою, яка зійшла на грішну землю, аби обдарувати собою світ – і вже тільки за це одне її потрібно було любити.

- У вас нова прикраса, пані, - прошепотіла я, коли в кареті, дорогою назад, розглядала блискучий амулет, одітий поверх плаща – у світлі ліхтарів срібний кіготь блищав, немов крихітна зірка.

- Так, Мойро, це дуже цінна річ, - пані Ангелка поклала на ладанку долоню й, закусивши вуста, ледь чутно застогнала.

- Подарунок вашого духівника?

- Навіщо тобі про все знати?

По обличчю пані закапотіли сльози – кожна немов справжнісінький діамант.

- Що сталося?

- Нічого не допомогло…

- Можливо, потрібно спробувати інше зілля? – спитала я, розуміючи, що цього разу викидня не сталось, і що мікстура, яку я приносила пані від лісової чаклунки, не спрацювала, тож моєму янголу знову доведеться народжувати … яйце.

І це вже вкотре!

 Але ж це й справді може підірвати здоров’я, хай як би старалася ігуменя Клариса. Хіба…

- Та будь вона проклята, та дика шарлатанка!

- Може, цього разу ви вирішите залишити дитину? Для пана Марчіна, - хапливо додала я, відразу ж прикушуючи свій язик аж до крові.

На диво, пані не розлютилася. Вона втомлено повела в мій бік запаленими очима, кілька хвилин дивилася уважним поглядом, скрушно зітхнула й затиснула у пальцях амулет. Але плакати перестала.

- Кажеш, для пана Марчіна? – швидко пробурмотіла вона. - А чому це для нього? Може, я б і стала матір’ю, але дитині справді достойного чоловіка.

- І кого ви маєте на увазі?

- Досить мені вже терпіти та готуватися, потрібно починати жити своє справжнє життя. Коли, як не тепер?! – схвильовано дихаючи, вона мовби мене не чула, а говорила із кимось іншим, пропускаючи крізь вуха моє запитання. – Бо так можна й до сивого волосся чекати слушної миті… - слова із шипінням вилітали із її рота, немов шкварки зі сковорідки. - А життя тим часом минає, роки ідуть, і ця дитина…

- Пані, тихіше, кучер може почути. Що ви надумали? Ви хочете розлучитися із паном Марчіном?

- Ще чого? – розреготілась пані. – Він має померти, якнайскоріше. Зоставшись удовою, я буду вільно розпоряджатися його майном, і тоді…

- І що тоді? – я пропустила крізь вуха вже майже неминучу смерть огидного Жамб Кремселя, яка, звісно ж, не мала статися природнім шляхом, але яке мені було до того діло – бо якщо хтось став на перешкоді щастю моєї пані, він мав бути усунутий будь-яким, нехай і не зовсім звичайним способом.

- А тоді, Мойро, почнеться зовсім інше життя. Нарешті, поряд зі справжнім чоловіком, я не буду змушена прикидатися, я дихатиму на вільні груди, відчую, що таке справжнє кохання, а не ця гра… Заради чого вона? І я… Я б дуже хотіла повернути собі свій дар. Знаєш, а я б могла літати!

- Справді?

- Мабуть…

- Але хто батько цієї дитини? Це ж той чоловік, про якого ви розповідаєте? Я не помиляюся? Він – саме той, хто візьме над вами опіку?

- Візьме опіку, гарні ж ти підбираєш для мене слова.

- Але коли пан Марчін помре…

- Ну чому це трапилося так непередбачувано, саме тепер?! – знову заплакала пані. - Ні, я ще не готова ставати матір’ю, дитина може всьому зашкодити. Ми маємо зробити другу спробу.