Глава 13. Відзнаки на тілі

 Я повільно обвела поглядом кімнату – пастельного ніжно-рожевого кольору стіни, меблі зі світлого дерева, блакитна оббивка крісел та стільців, білі штори, що пропускали всередину занадто багато світла, яке аж сліпило очі, ще одні двері збоку; на підлозі велика фарфорова ваза із жовтими трояндами; моя лялька лежала напроти мене, на низенькому стільчику для ніг.

Ще кілька хвилин легке заціпеніння не покидало мого тіла, але й воно поступово зникло, так що я змогла вдихнути-видихнути з полегшенням, і справді не надаючи особливої ваги тому, що щойно сталося: брат Доменік приніс мене в покої, уклав на ліжку, заспокоїв – потурбувався про мене, як і годиться, думала я, поволі підводячись та потягуючись, немов зі сну, позіхаючи та повертаючи плечима, щоб розім’яти.

 Тільки… яким же обтяжливим здавався одяг! Чомусь захотілося розпустити волосся, пробігтися по полю й нарвати квітів.

- А все-таки тут дуже гарно та вишукано, - врешті оговтавшись, я скинула з плечей непотрібного плаща, переступила через нього та взяла до рук ляльку, підійшла до високого вікна й крізь тонкі позолочені грати визирнула назовні.

Широкий двір зеленів травою, рівна доріжка огинала невеличке штучне озерце з прозорою водою та золотими рибками, поодаль, оточена пишними кущами квітучих троянд, стояла альтанка, можна було розгледіти фасад триповерхового будинку з колонами при вході, гарненькі напівкруглі балкони із червоними бегоніями у вазонках, високий цегляний мур, нашпигований металевими вістрями, які стриміли, мов списи, металеві в’їзні ворота.

Вдосталь намилувавшись краєвидом, я вирішила все ж таки пошукати вихід із цього будинку та піти геть, відкрила двері – й опинилася у вишуканій ванній кімнаті із позолоченим трюмо, великою фарфоровою чашею в оточенні кранів з водою та круглим вікном, тут теж стояла ваза із квітами.

- І де ж я опинилася? – сівши на стільчик, спитала у свого відображення. Звідти на мене дивилася вродлива дівчина із смолянистим розпущеним волоссям, матовою шкірою видовженого обличчя, ледь припухлими, гранатового кольору вустами, кирпатим носом із ледь червонуватими крапками від вібрисів на щоках, пронизливо-синіми мигдалевидними очима; на рівному чистому лобі чорними п’явками звивалися густі брови, а гострі вуха кумедно відстовбурчувалися.

- Резиденція лорда Вазеріса Гарс Крайза, Великого Магістра Магічного ордену Срібного кігтя.

- А ви хто? – перелякалась я, не відразу втямивши, хто ж це стоїть позаду мене, відображаючись на поверхні дзеркала.

- Сестра Міума до ваших послуг, леді Мойро, - вклонилася мені жінка.

 Спочатку я подумала, що це рідна сестра, або ж донька сестри Беатріц - розріз очей цих двох жінок був дуже схожим, але що було з її обличчям? Не приховане серпанком, воно вже аж занадто скидалося на котячий писок – плаский темно-коричневий ніс, прикрашений пірсингом, до вух тягнулися тонкі золоті ланцюжки, високі вилиці розкреслені темно-синіми й чіткими смугами татуювання, розсічена верхня губа та гострі ікла, кінці яких добряче виступали над вустами…

- Хто це тебе так спотворив? – вичавила із себе я, щиро жаліючи жінку. – Чому ти така?

- Що саме вас не влаштовує у моєму обличчі, сестро? –  обведені зеленими тінями очі сестри Міуми зблиснули й відразу ж згасли, жінка опустила погляд, склавши на животі руки із довгими нігтями, пофарбованими у срібло.

- Вибач, якщо образила, але погодься, твій вигляд незвичайний. Зізнаюся, раніше я ніколи не зустрічалася з подібними до тебе. Хто це з тобою таке зробив? Навіщо?

-  Члени до ордену Срібного кігтя, що пройшли посвяту, наближені й ті, хто отримав призначення служити в покоях Великого Магістра, удостоюються честі до таких відзнак на тілі.

- То ти наближена?

- Так, я - втаємничена, і від дня посвяти жодного разу не виходила у великий світ.

- То, може, ти ще й коханка лорда Вазеріса Гарс Крайза? – мов крізь туман пригадуючи нещодавні події, зухвало спитала я.

- Можна сказати й так, - мої слова ніяк не збентежили сестру Міуму, її обличчя залишалося спокійним. – Невже вас щось дивує?

- Невже? Знаєш… не дуже мені й хочеться ставати подібною до тебе. Хоча… підозрюю, потрапляння до гарему мені не уникнути.

- Настільки я розумію, ви потрапили сюди не в якості прислуги, і навіть – не наложниці, ви – леді Мойра, майбутня головна жінка ордену Срібного кігтя, й, на щастя, ви теж кішка.

- Теж? Гм… Це ще побачимо, як воно буде, - піймавши себе на дивному відчутті, що мені починає подобатися перспектива стати леді, шанованою жінкою, нехай і серед такого обмеженого, як Орден Срібного кігтя, суспільства, я скрушно зітхнула – а чи вдасться?

- Якщо ви вже тут, в палаці, то ваша доля вирішена.

- Так уже й вирішена? 

 - Запобігти вашому сходженню на Олтар Єднання може завадити лише смерть – ваша або ж Великого Магістра.

- І лише це?

- Уся система працює на вас, кожен член нашого Ордену зараз пильно за вами слідкує,- обережно доторкнувшись до мого скуйовдженого волосся, сестра Міума досить вправно заплела його у косу, закрутила довкола голови, заколола шпильками, і це вперше мої гострі вуха були вільно виставлені на загальний огляд, а мене це зовсім не бентежило. – Ваше тіло цвіте здоров’ям, воно досконале.

- Так і є, я ще жодного разу не хворіла.

- Дозвольте про вас потурбуватися.

- Що ти маєш на увазі? – по моїй спині побігли зграї мурашок: невже я й справді просто зараз перетворююся зі служниці на володарку, господиню? А як же пані Ангелка? Адже я пообіцяла не зраджувати їй до скону віку?

Але те, що відбувалося кожної наступної хвилини, було дуже на те схоже.

І чому ж мені так приємно?

Поки я розмірковувала, відкрутивши всі крани, сестра Міума набрала повну ванну води, долляла туди із пляшечки та спінила бурштинове зілля, запалила по краях дві товсті свічки.

- Лягайте, леді Мойро, - вона подала мені порцелянову чашку із чаєм, яку на таці принесла інша служниця, поставивши на столик біля ванни.