Глава 12. Хижі очі кота

На кам’яній ратуші забамкав дзвін, я відрахувала шість ударів. Озирнулася на будинок, із дверей якого вийшла. Насправді це був тільки винний погріб - низька кам'яна споруда, обплутана витким плющем, із широкою кованою брамою та непримітною хвірткою у ній.

Могутнє плече ченця було зовсім поряд, це трохи мене бентежило.

- Брате Доменіку, - згадавши його ім’я та уникаючи прямого погляду, дивлячись кудись понад дахами, стримано звернулася я, - мені потрібно повернутися додому, до моєї пані.

- Це неможливо, - з-під низько опущеного каптура долинуло приглушене гарчання, у складених на животі пальцях я помітила чотки із чорними блискучими намистинами.

- Немає нічого неможливого!

Із насолодою вдихаючи прохолодне вранішнє повітря, я наче прокидалася зі сну, а все, що сталося зі мною цієї ночі, тепер видавалося лишень чудернацьким маренням.

- Леді Мойро, я маю наказ супроводити вас до будинку лорда Вазеріса Гарс Крайза, - буркнув чернець. - Ходімо за мною.

- Оце вже ні! - помічаючи на вулиці городян, я вирішила будь-що наполягати на своєму, бо хто мав би мене тут спиняти?

 Якщо чернець застосує силу, то я кричатиму, вирішила я. Бо навряд чи він захотів би привертати до себе зайву увагу.

- Ходімо зі мною, - чотки зникли, натомість долоня потягнулася до мого ліктя.

- Не за своєю волею я опинилася у тому сумнівному місці, але тепер можу піти! – зухвало вигукнула я. - Дорогу знайду сама. Бувай. Дякую, що вивів із підземелля.

Весело підморгнувши ченцеві, я скинула із голови капюшон, розправила плечі й, стріпнувши волоссям, пасмами прикрила кінчики гострих вух, різко повернулася у інший бік, маючи твердий намір піти й не повертатися.

Аж раптом відчула на своєму лікті залізну хватку.

- Стій, невже ти ще не зрозуміла, що тобі не вдасться піти, бути такою, як раніше? – прогарчав брат Доменік, аж геть нешанобливо. - Ти стояла на Олтарі Єднання, ти побувала в обіймах Великого Магістра й тепер твоя доля - вийти за нього заміж.

- Це все не я вирішувала, моєї згоди не питали, - я гнівно засичала, шарпнувши ще і ще раз, але чернець пристав до мене, мов кліщ.

- Ти вже одна із нас!

- То й що?

- За доброю волею не підеш, куди я тобі скажу? - навіть через цупку тканину плаща його кігті все глибше впивалися у мою шкіру.

- Звичайно, ні, - уже не так впевнено, все ж хмикнула я, хапливо роззираючись навсібіч, вирішуючи, до кого ж мені кричати - може, покликати ось того молодого пана у синьому камзолі, чи краще дебелого жебрака-п’яничку, який уже виглядав досить агресивно, аби допомогти мені видертися. Точно, я знала, що такі жебраки, та ще й із брудом під нігтями та рясними синцями на обличчі, ніколи не проти втрутитися у нову бійку. – Та ти відчепишся від мене?!

- Ще раз добре подумай…- притулившись занадто близько, уїдливо прошепотів чернець просто мені у вухо.

Обурливо розреготівшись, я зробила останню спробу, доволі різко штовхнувши чоловіка ліктем у бік, набрала повні легені повітря, аби закричати - і відчула легенький доторк його холодних пальців до шиї.

- Ой, що це? - встигла спитати я, здивовано поглянувши довкола, бо більше вже не бачила нічого, крім суцільної стіни з дощу. Цілі потоки води оточували мене звідусіль, аж важко було дихати. Я вмить промокла, мов хлющ, затремтіла від холоду й обважніло посунулася вниз. Чернець вчасно помітив мій рух, спритно підхопив й далі поніс мене на оберемку – я з подивом відчула, як пальці його руки міцно стискають мої сідниці, інша була занадто небезпечно близько, аж майже лежала на моїх грудях; ці великі долоні були такі гарячі, що я розхвилювалася.

- Будь ласка, пробачте мені, леді Мойро, але я не можу не виконати наказ Великого Магістра, - крізь шурхіт дощу почула його хрипкий голос.

- Від…пусти…

 - Відпустити? Авжеж, - мені здалося, що тепер цей голос звучав майже знущально?

- Зараз же постав мене на ноги! – я відчайдушно заборсалася в чіпких обіймах ченця, поли мого плаща розхристалися – і відкрилося занадто глибоке декольте.

 - Щойно ви опинитеся у жіночих покоях, робіть що хочете, - тепер він дихав наді мною важко й уривчасто, мене пробивало струмом.

- Це так несправедливо, - присоромлено пробурмотіла я, аж захлинаючись від холодної води, що й далі невпинно лилася мені в обличчя й на груди. – Ах, моя пані Ангелко…

 Я марила про неї навіть у непритомності й заціпенінні, ще деякий час споглядаючи дощове небо, і продовжувала тоді, коли опинилася всередині затишної кімнати із кришталевою люстрою на стелі й нарешті позбавилася дощу.

Мені конче потрібно дістатися до моєї володарки, думала я, потрібно їй все пояснити, як я потрапила в таку халепу, і що я не винна у тому, що сталося.

Як же вона без мене, бідолашна?

Хто вислухає, хто втішить мою пані Ангелку?

 Мабуть, їй дуже страшно за мене, й вона постійно думає - куди це я зникла, адже моя володарка не бачила, як мене вивів із зали Великий Магістр, не чула моїх благань.

Моя люба, прекрасна пані Ангелко, як же ви там? Чи відчуваєте мою розпуку та як мені важко на душі!

- Гарно вам ранку, зручно облаштуватися на новому місці, леді Мойро, - перебив мої розмірковування чернець.

 Вклавши мене поверх зручної канапи, він низько вклонився.

- Я тобі цього ніколи не пробачу… - засичала я, дрібно здригаючись та відчуваючи, що ні на що більше не впливаю.

- Як вам завгодно, леді, - пильно на мене поглянувши, чоловік склав човником долоні – й між ними з’явилося ніжно-рожеве світло.

- Як … мені… зззавгодно? – та в мене вже зуб на зуб не попадав, я геть втрачала контроль!

- Гм… - не відпускаючи світла з долонь, брат Доменік повільно відійшовши назад, його губи почали бурмотіти незрозуміле заклинання.

- Миттю припини! – звереснула я, й, намагаючись прогнати заціпеніння, що поволі оволодівало всім тілом (разом із тим я не припиняла тремтіти) шарпнулася вперед. Але різкий застережний викид правої долоні в мій бік на мить затримав мене на місці.