11.

Кілька днів ми потім їхали – спочатку по бруківці, зупиняючись на нічліг у найкращих тавернах, потім – петляючи по лісових дорогах й нарешті, добравшись до загубленого далеко у горах жіночого монастиря, відправляли карету назад.

- Повернетеся за місяць, - наказувала кучеру та кільком охоронцям пані.

Ми стукали у високу браму, звідти виходили черниці й, навантаживши на себе важкі клунки, проводили нас у подвір’я.

І лише тут пані Ангелка могла видихнути з полегшенням.

- Мойро, як же я стомилася ховатися, - випростовувала вона плечі й, прогнувшись у попереку, погладжувала долонями доволі опуклий живіт.

- Нарешті відпочинете, - я розуміюче кивала головою.

- Усе ж таки пологи – це більш природно для тіла, ніж навмисно влаштований викидень. Але клянуся тобі, що й це буде востаннє, - казала вона щоразу.

Але я їй не вірила.

У Мощавському монастирі, що стараннями моєї пані та коштом золотих монет пана Марчіна поступово перетворився на досить затишне райське кубельце – із безліччю квітів, гарними рівними доріжками, біленькими фіраночками на вікнах, м’якими килимами, екзотичними пташками у клітках і навіть дзюркотливим водограєм перед вікнами новозбудованої тераси – ми з пані Ангелкою і справді ходили купатися в теплі джерела, у супроводі кількох сестер-черниць, що несли за нами гори тканин, напої, фрукти, солодощі та всякі мазі й натирання. Ледь бурувата вода вирувала та шумувала в заглибинах поміж камінням, і коли, підтримувана за руку, пані Ангелка сходила по східцях та лягала на дно, я сідала поряд із нею.

- Як же приємно, Мойро, мати багатого, але некмітливого й занадто довірливого чоловіка, - із блаженною посмішкою на вустах, шепотіла вона. – Як же це гарно…

- Так, моя пані, - я згідливо кивала головою. – Гарно.

- Але для того потрібно було народитися у благородній родині.

- Та так, звісно, - тепер я скрушно зітхала, але так, аби пані цього не помітила. Бо я починала потроху заздрити, дуже цього лякаючись та проганяючи геть ці страшні відчуття: моя мати була повією й нагуляла мене від невідомого чоловіка із клану котів, тому я не мала жодної надії здобути визнання ні поміж звичайних людей, ні поміж котів. Щастя, що мене підібрала пані.

- Я можу тільки уявити, як же мусять страждати оті всі жінки, яким не поталанило втелющитися в халепу й народжувати дітей бозна в якому місці, а потім ще й мати страшну відповідальність. Бо діти, це величезна відповідальність, Мойро.

- Та звісно…

- Усе життя йде шкереберть. Ти потім більше ніколи не вільна жити так, як тобі заманеться.

- Але ж то інші жінки. А ви, пані… ви ж можете нічим не перейматися – пан Марчін найняв би для дитини і годувальницю, і няню, і вчителів.

- Справді? – очі пані Ангелки страшно округлювалися, і вона дивилася на мене, немов на божевільну. – У двадцять сім років мати дитину?

- А чом би й ні?

- Який чоловік тоді на мене погляне? Який захоче… А, чому я маю тобі щось пояснювати? Врешті, ти лише моя служниця, Мойро. Тому мовчи і слухай. І щоб більше ніколи не сміла заперечувати жодні мої слова, втямила?!

Я справді спочатку не зрозуміла, з якого дива моя пані усі дев’ять місяців ховала від свого чоловіка свою вагітність, а потім ще й поїхала бозна-куди таємно народжувати. Але те її застереження я й справді запам’ятала, і зрозуміла мотив приховувати вагітність. Бо хто я така, щоб давати поради, яке мала право втручатися у те, про що не мала клепки. Та й, зрештою, не мені було брати на себе відповідальність.