10.

 Цей амулет, що тепер висів на моїй шиї, з’явився у пані Ангелки тільки тиждень тому. Вона вийшла із ним із каплиці – притихла й розрум’янена.

- Гарно помолилася, - вологими та пухкими вустами пробурмотіла вона й, відводячи погляд, побігла вперед. Я ледь за нею встигала.

Кілька разів пані Ангелка зупинялася на підвісному мосту й, тримаючись руками за мотузку, схилялася над урвищем.

- Що сталося, моя пані, вам недобре? – турботливо питала я, вже розуміючи, що буде далі – знову та сама історія, яка повторювалася двічі: спочатку пані відмовлялася від їжі, марніла, цілими днями лежала в ліжку, потім їй ставало краще й вона подовгу прогулювалася, по кілька годин поспіль, далі ставала дратівливою, набирала вагу й вимагала від чоловіка мерщій відправити її кудись на лікування, бажано подалі від знайомих місць.

- Ти розумієш, що може статись, - тремтячим голосом казала вона. – Я взагалі можу втратити глузд. Ти ж пам’ятаєш, що трапилося із герцогинею Дариною Клампс Зоріч? Я відчуваю ті ж симптоми!

- Моя люба… - пан Марчін простягав у бік пані Ангелки руки, але вона різко обривала будь-яку його спробу наблизитися до неї бодай на крок, про доторкнутися не було й мови.

- Мені може полегшати лише після відвідин гарячих гірських джерел. Маю їхати до Мощавського монастиря, лише молитви тамтешніх сестер здатні мені допомогти.

- Хочу поїхати з тобою.

- Що?! Ти з глузду з’їхав? Хто тебе пустить у жіночий монастир?

-  Але це надто далека дорога.

- Ти таки хочеш, аби я потрапила до божевільні! Ти ж бачиш, що я вже ледь тримаюся на ногах від виснаження. Я помічаю, що стаю надто дратівлива, вага росте, вночі не можу спати, а коли й сплю, то мені сняться всілякі жахіття, а тепер ще й поганий запах із рота… Усе вказує на те, що мій глузд висить на волосині, а ти… А ти жорстоко наближуєш той час, коли я – колись весела красуня, молода та сповнена сил, перетворюся на злу й похмуру відьму. І тоді, будь певен, я уже точно не народжу тобі жодних спадкоємців. І ніхто не народить. Бо житиму я дуже довго, розлучитися зі мною тобі не дозволять, а ти знаєш, що діти, яких тобі народять інші жінки, ніколи не успадкують ні твоїх маєтностей, ні титул.

- Ох, Ангелко… - хапався за голову пан Марчін, його обличчя сіріло, а й так занадто глибоко посаджені очі ще глибше провалювалися у череп. – Невже я можу перешкоджати? Та їдь, куди завгодно, роби що хочеш, лише залишайся здоровою.

- Так-от, я від’їжджаю вже сьогодні, мерщій. Беру із собою лише мою Мойру. Ти ж даси мені вдосталь золотих монет на поїздку?

- Скільки тобі потрібно, моє кохане серце?