Глава 10. Слухайте моє рішення!

- Слухайте рішення, яке є беззаперечним. Секретарю, наказую записати до Книги Законів. Нині я анулюю свій намір піти з посади Великого Магістра. Також. Ніколи, за жодних обставин мій син-напівкровка, герцог Готард Мірес Крайз, не має очолити орден Срібного Кігтя. Я позбавляю його права наступності!

Одночасний глибокий віддих усіх присутніх прозвучав на диво синхронно, дехто виповз із тіні й розпластався перед Великим Магістром у поштивому поклоні, інші так і залишилися лежати або стояти, позаклякавши на своїх місцях.

Десь за стіною глухо ударив дзвін.

- Великий Магістр?..- ледь чутно прошепотіла я й ковтнула кавалок слини, стримуючи приступ нервового кашлю та помічаючи золотаві нитки, що, мов кучері, встеляли підлогу.

- Північ, - вигукнув хтось із зали. Юнак на підвищенні загарчав від безсилля. Нарешті я випросталася й відкинула із обличчя фату, мимовільно відкривши груди - на шиї зблиснув срібний кіготь.

- Що я бачу?... Я не помилився? – схилився наді мною кремезний чоловік. - Готарде, невже на грудях цієї жінки … амулет твоєї матері?

 Я із розпачем обвела поглядом залу, помічаючи позолоту та химерний розпис по стінах, пронизливі погляди яскраво-жовтих очей із ніш та ще подекуди сірі лантухи нещасних попід стінами, також - гордовиті постаті у кармінних плащах, схилену постать секретаря із фоліантом в руках та пером. Одночасно мене кинуло в жар – тобто? Цей велетень із громовим голосом говорив про амулет пані Ангелки? Чий же він насправді? Якій жінці належав до того, як опинився в моєї пані?

Я навіть не надіялася, але цієї миті чітко почула її голос – грюкнули двері й страшенний вереск розколов тишу.

- Я запізнилася?! – пронизливо кричала моя володарка, влітаючи у залу в червоній розкішній сукні, яку я бачила напередодні на ліжку, чорний тонкий серпанок, увінчаний вінком із розкішних троянд, вкривав її волосся. – Але що тут робить вона? – пані різко осіклася, тицьнула у мене пальцем, її погляд палав.

Знову запанувала тиша.

Можливо, у мене було видіння?

Я спромоглася роззирнутися довкола й на мить зосередила погляд на чоловікові, якого щойно зрікся батько – високий, стрункий, одягнутий у чорний лискучий камзол, обшитий зеленою облямівкою, обличчя перекошене від збентеження, довгі бліді пальці, унизані перстнями, тремтять, чорне волосся тугими кільцями в’юниться аж до плечей.

Цей чоловік був молодшою копією високого кремезного красеня років сорока. Лорд Вазеріс Гарс Крайз був вищим на зріст, мав вольове обличчя, довгий м’ясистий ніс із затемненим кінчиком, стиснуті вуста, високий похмурий лоб, розкреслений глибокими зморшками, сріблисті вібриси, жорсткі, немов струни, нищівний погляд розкосих, як і у мене, глибоко посаджених очей.

 Великий Магістр, безперечно, належав до клану котів! Його широке масивне підборіддя трохи випиналося вперед, нижня щелепа заціпеніла від гніву. Чорний плащ прикривав широкі плечі, довге смолянисте волосся - зібране у хвіст, так що виразно було видно гострі вуха, на безіменному пальці – єдиний перстень із жовтим каменем, на грудях, на золотому ланцюгу тьмяно поблискувала масивна прикраса у вигляді котячого кігтя.

- Мойро, невже це ти? Чому ти там стоїш? – не звертаючи жодної уваги на решту присутніх, геть не дивуючись оточенню, впізнавши мене, зашипіла пані. - Готарде, невже ти вибрав її?

Той ошелешено поглянув на мене - із подивом, немов бачив уперше.

По тому, як зблідло її обличчя та затремтіли вуста, я розуміла, що у моєї володарки зараз почнеться істерика, і кому, як не мені було знати, що в таку мить ця жінка була страшною. А ще – могла наробити непоправних дурниць.

Як же мені було захистити мою пані?

- Ангелко, це ти? – на щастя, спромігся на слова Готард Мірес Крайз, роблячи мимовільний рух усім тілом, й відразу ж спиняючись. Він голосно закашлявся, зігнувшись удвоє.  

- Як це все розуміти? – пані здригнулася, приходячи у себе, випростала перед собою долоні із гострими нігтями – все ж таки у повітрі затріщали розряди струму.

- Невже я припустився помилки? – із розпачем вигукнув невдаха, та так і сів поряд із металевим триногом, всередині якого поволі згасало вогнище, запустив долоні в волосся. Присутні почали перешіптуватися, здалося, що в залі зашелестіло осіннє листя, хтось в кутку застогнав, хтось жалібно скрикнув й відразу ж замовк.

- Віддай мій амулет! – раптом пані Ангелка кинулася бігти до мене, страшно витріщивши очі, але її перепинило кілька постатей у кармінних плащах, і жінка безсило забилася у їх руках. – Віддай, мерзото! Підступна змія! – кричала вона до мене.

Міцна долоня із срібними кігтями закрила пані Ангелці рота, і моя володарка знепритомніла, повиснувши безсило на руках, мов лялька.

Я все ще тримала свою ляльку при собі.

- То он як ти вирішив вчинити? – похмуро рикнув Великий Магістр. – Невже й справді обізнався? – на його вустах з’явилася зневажлива посмішка, риси обличчя на мить злагідніли. – Котра ж із них твоя обраниця насправді?

- Лорде Крайз… Батьку…

- Знаєш, ця ніч була непростою для всіх. Але, якщо поміркувати, я вдячний за цей твій вчинок. Врешті, все сталося так, як і мало статися, - зійшовши по східцях та схилившись до Готарда, владним рухом Великий Магістр зірвав із його шиї золоте коло й, затиснувши в долоні, рушив до мене. – Як тебе звуть, дівчино?

- Мо… Мойра, - дивлячись на нього знизу вгору, я стріпнула волоссям, серпанок упав додолу, а я й не подумала його піднімати, стало видно гострі кінчики мої вух.

- Я не знаю, як ти тут опинилася, Мойро, але ти мені подобаєшся, - чоловік вхопив мене за руку та рвучко підвів з підлоги, пронизливим поглядом обпалив в обличчя. – Десь я тебе вже бачив. Чия ти донька?

- Я безрідна дівчина, навіть моє ім’я мені не належить, - косуючи на обм’якле тіло моєї пані, я хижо вишкірилася, так що можна було побачити мої білі ікла.