Глава 9. Це було несподівано

Все, моя пані мене не дочекалася, жахнулась я й подумала про те, що можу втратити її навіки – мою пані Ангелку, найдорожчу для мене людину, єдину мою радість та світло у цьому житті, зміст мого життя. Бо якщо вона поїхала без мене… то чи повернеться до пана Марчіна? А що коли ми попрощалися назавжди і я більше ніколи не побачу аквамаринових очей, не почую солодкий голос?

Та ні, вона має забрати статки, розпорядитися майном, якось вирішити господарські питання! Та й, врешті, я й справді маю на грудях амулет, дуже дорогу для пані річ, вона обов’язково за нею повернеться, і я знову буду поруч.

Я ледве змогла зробити вдих.

- Мені потрібно йти, мерщій… - зіскакуючи з ліжка та притискаючи до себе ляльку, я кинулася бігти до дверей. – Мені потрібно повернутися до палацу.

Випередивши мене, сестра Беатріц перепинила шлях, закривши собою вихід.

- Ви не можете зараз нікуди йти, північ близько, вже все готове до посвяти, - сухим скрипучим голосом зашепотіла вона. Потім тричі стукнула кулаком у двері, ті провалилися, впускаючи до кімнати ченця. На простягнутих руках він тримав пакунок. Мовчки його забравши, сестра Беатріц притиснула мене до стіни. – Я допоможу переодягнутися, ні про що не хвилюйтеся.

Ця жінка була дуже вправна, бо за якусь мить увесь мій одяг безформною купою лежав біля ніг, а вона защібала на моїх грудях гачки корсета. Ще за хвилину я розправляла тремтячими пальцями довгий гіпюровий поділ темно-синьої сукні, надітої поверх криваво-червоної шовкової спідниці, а жінка, витягнувши із зачіски гребінь, розплітала мою косу. Довге густе волосся упало мені за плечі.

- Ви не розумієте, - я марно намагалася пручатись, - сталася якась прикра помилка, бо я не та, за кого ви мене маєте, навіть цей одяг не по мені.

- Справді, сукня трохи закоротка, але обсмикаймо спідницю… о, так набагато краще.

- І я ніяка не леді.

- Тепер фата та вінок, - на моє волосся упав темно-синій серпанок, повністю закривши обличчя, голову стиснула діадема. – Тримайте міцно, - сестра Беатріц тицьнула мені щось прохолодне й ковзке у руку. – Свою ляльку теж візьмете з собою?

- Так… - у моїй долоні була свічка.

Я почула тихе клацання – і в обличчя дмухнула вогкість підвалу, у ніздрях закрутило від запаху спаленої трави та воску; шурхіт безлічі кроків нагадав той час, коли я ще була дитиною, лежала вранці в ліжку і відчувала рух натовпу у бік базару.

- За три хвилини північ, - цей голос належав молодому та дужому чоловікові.

- Ми вже йдемо.

Далі я віддалася на волю долі й, супроводжувана сестрою Беатріц, відчуваючи чиєсь дихання собі у спину, рушила вперед, помічаючи лиш сірі кам’яні стіни довкола, таємничі западини ніш та деінде світильники у вигляді факелів, встромлені просто у підлогу.

- Неймовірна, - зненацька пекучий дотик ковзнув по моїх стегнах, а я й не встигла озирнутись.

- Вражаючо сліпуча, - дмухнуло по напівоголених плечах – і знову нікого.

Я вся напружилася та зосередила погляд у просторі.

- Знадлива… - хрипко промовили пухкі вологі губи з-під низько опущеного каптура. – Аж вся тече…

- Оксамитова шкіра, - під ногами прослизнула моторошна сутність із тілом змії та осклабленим обличчям божевільної жінки.

- Яка гордовита постава, - мій стан обхопили міцні пальці - і зникли в проваллі ніші.

- Вуста намащені медом! – у писку комара ледь-ледь можна було розібрати слова.

- Нехай нарешті повернеться справжня леді! – просто крізь мене промчала ледь видима істота із нечіткими обрисами, і я аж заклякла від пронизливого холоду, що огорнув все тіло.

Здригнувшись, я кинула швидкий погляд на сестру Беатріц, але та була незворушною, дивилася вперед, і навіть її хвіст стримано волікся позаду.

Стримуючи шалений стукіт серця, я виставила свічку перед собою, немов кинджал, прошепотівши:

- Спаси та помилуй від усіх цих почвар…

 Фіолетово-помаранчева куля, яка летіла просто на мене, спинилася на півдорозі та вибухнула блакитнуватими спалахами, що срібним дощем розсипалися по підлозі, натомість перетворюючись на зграї метеликів.

- Спекотних ночей, сповнених пристрасті, - переді мною постав високий атлет, геть оголений, із бронзовою шкірою та золотим листком на стегнах. Упавши на коліна, він високо задер свої сідниці… Ще до того, як привид розвіявся у струменях протягів, по моєму тілу прокотилася нестримна хвиля збудження, я закусила вуста та жалібно схлипнула.

На щастя, цієї миті наш шлях по жаскому коридору скінчився.

Моє обличчя було сховане під серпанком, тож коли високі білі двері переді мною відчинилися, і я увійшла в кімнату, заповнену тьмяним світлом, побачила з десяток постатей у темних накидках, спочатку розгубилася.

Ще й сестра Беатріц мене покинула, хапливо запаливши мою свічку.

Якщо не рахувати ляльки, яку я все ще міцно притискала до грудей, то зосталася геть сама, розгублена й схвильована до краю.

Раптом у центрі залу спалахнуло вогнище, осяявши все довкола. Із глибокої ніші підвівся й підійшов до мене вродливий чорнявий юнак, його груди прикрашало золоте коло, всипане мерехтливим камінням. Хтось відразу ж вихопив свічку із моїх рук, під ногами метнулося кілька потворних істот блідо-зеленого кольору, схожих на ящірку.

- Вітаю тебе, моя кохана, - підійшовши впритул, шепнув мені на вухо незнайомець, і я відчула на своєму стані його міцну долоню. – Іще хвилина, і ми отримаємо омріяну могутність, - обійми стали ще міцнішими. - Кохаю тебе безмірно…

- Я?..

Це було так несподівано, що я не спромоглася на іншу відповідь, лиш покірно пішла туди, куди повів мене цей чоловік, обережно розглядаючи крізь напівпрозору тканину обриси його тіла – високий, стрункий, пластичний.

- Обережно, тут східці, - вже голосніше попередив незнайомець, бо всі, хто були довкола, зійшлися довкола нас у щільне кільце й почали наспівувати гугнявими голосами; глухі ритмічні удари бубна синхронізувалися зі стукотінням мого серця.