Глава 8. Магічна лялька

- Твоя господиня має власноруч виготовити магічну ляльку, - сказала чаклунка. – Для тіла хай візьме дві палички, зав’яже їх навхрест мотузкою, насуканою із одягу того, на кого робитиметься подоба, всередину напхає його волосся, шматочків ношеного одягу, відрізані нігті. Потім принесеш ляльку мені, я зроблю все, що потрібно.

На все це пані Ангелка ліниво махнула рукою.

- Зроби це для мене, Мойро, у тебе завжди все гарно виходить, - наказала вона, сама ж сіла читати книгу.

- Але палички має власноруч зламати пан Марчін… - почала я.

- Зроби це якомога скоріше!

Пані ставала дуже дратівливою у перші дні та тижні вагітності, я добре про це знала й вирішила не сперечатися.

Пошиту ляльку віддала їй до рук.

- Яка мерзота, - скривила вуста пані Ангелка.

Минуло тільки два дні, і тепер я була певна, що несла у згортку саме ту ляльку.

 Крізь Далекий ліс я знала дві дороги. Перша вела до міста, друга петляла по ярах та закінчувалася відразу біля урвища. Але ще була стежка навпростець, що вела до чаклунки. По ній я й побігла, минаючи колючі кущі ожини та перестрибуючи через каміння.

Насправді, я дуже хотіла їсти, бо від обіду не мала в роті й різки, і коли побачила перед собою витке стебло, густо заліплене темно-синіми ягодами, на кілька хвилин спинилася, аби поласувати солодким, потім захотіла води.

Я пам’ятала, що перед хатиною чаклунки була криниця, проте я вже почула джерело, яке жебоніло недалеко від стежки, потрібно було звернути та пройти кілька кроків у бік старезного дуба, що я й зробила.

Насувалися густі сутінки, присівши на гладенькому корінні, я замилувалася на велетенський червоний диск повного місяця, що повільно підіймався на сході.

Аж раптом хтось підійшов ззаду та поклав на моє плече руку.

- Сходить червоний місяць, пані, - почула хрипкий чоловічий голос й завмерла від жаху.

- Так, це ніч повномісяччя, - пробурмотіла я.

Це прозвучало як перегук вартових: умовне питання та відповідь-пароль. Саме так.

- Хоч ви й зарано прийшли, але на вас чекають.

Я раптом пригадала про амулет, який мав би мене оберігати й, вхопивши його в долоню, навіщось піднесла вгору, не озираючись.

- Так, я бачу, ходімо.

- Мабуть, ви помилилися, бо це не я… Тобто, я не домовлялася ні з ким про зустріч, мені слід поспішати, - я нарешті схаменулася, й, хутко схопившись на ноги, кинулася бігти, але перечепилася об корінь і, полетівши вперед, боляче вдарилася лобом об стовбур.

- Ви поранилися? – були останні слова, які я почула перед тим, як втратити свідомість. Мій погляд заволокло туманом, мигнула неясна тінь – і я поринула в глибоке забуття.

 Отямилася в незнайомій кімнаті, тьмяно освітленій єдиним світлом від ліхтаря, в якому стриміла свічка. Я лежала на високому ліжку, вкритому хутром, під головою була подушка, поряд на стільчику сидів чоловік у чорній чернечій рясі, його спина низько схилилася, тонкі пальці із довгими нігтями перебирали чотки, обличчя прикривав каптур, з-під якого долинало монотонне бурмотіння.

- Де це я? Хто ви такий? – потираючи забитий лоб, несміло спитала я, підводячись на ліжку та помічаючи поряд із собою ляльку.

Цю ляльку я шила день, ніч та ще й ранок, спочатку формуючи тіло, підбираючи для нього тканину з льону, яку пофарбувала заваркою від чаю, так що вона й справді була схожою на справжню людську шкіру. Потім я вишила на обличчі очі, вставивши у чорні зіниці намистини та затягнувши так, аби було схоже на пана Марчіна, кущисті брови зі шматочків хутра куниці, опуклий ніс, якого я прилаштувала просто поміж очей, вирізала рота на нашила зі зворотного боку шмат червоного шовку. Сорочку пошила із рукава майже заношеної чоловічої блузи, штани – також колись належали чоловікові моєї пані, я використала для ляльки кишеню, волосся зробила дрібненькими стібками, напхала всередину клоччя – і магічна подоба готова.

Мені дуже сподобався мій витвір, і навіть шкода було, аби чаклунка його не спалила, тож побачивши іграшку, я неабияк зраділа, що хоч хтось знайомий тепер був поряд зі мною.

Вмить у пам’яті зринув наказ пані Ангелки – повернутися потрібно за годину.

Я запитально поглянула на мовчазного ченця, який продовжував своє бурмотіння, не звертаючи на мене жодної уваги.

- Гей, ти хто? Мені потрібно йти, - я швидко зіскочила із ліжка, притискаючи ляльку до грудей. Й відразу ж скривилася – голова ще трохи боліла.

- За вами невдовзі прийдуть, не поспішайте, - рука потягнулася до низького столу, взяла кришталеву склянку. – Ось краще випийте зілля, воно допоможе легко перебути цю ніч.

- Що?.. Втім, не завадить, - взявши напій, я повільно зробила один ковток. Зілля було гірке, проте мало приємний аромат, а ще після ягід мене мучила страшенна спрага, і я допила все, до останньої краплі.

- Тепер, леді, лягайте, я ще не встиг дочитати замовлянь.

- Гм… Леді? Немає мені коли лежати, - зітхнула я, помічаючи, як троїться в очах, а голова йде обертом, язик чомусь почав заплітатися. – Мушу повертатися до півночі. Дякую, що допомогли, але тепер проведіть мене, будь ласка. Хатинка лісової чаклунки десь поблизу?

- Ляжте, - на мене з-під каптура зблиснули два розкосих ока, і я встигла помітити темний кінчик носа та дивні смуги по блідих щоках. – За вами прийдуть, - чернець підвівся.

- Хто за мною прийде? – а я таки добряче втомилася.

Я сіла на ліжку, вирішуючи: трішки відпочину, нехай зілля зробить своє, а коли полегшає - мерщій бігтиму, куди мені належить.

Мабуть, доведеться ляльку сховати в якомусь дуплі, думала я, або викинути, скажу пані, що чаклунка усе зробила, як слід, а далі… невже зілля допомагало? Ось і цей обряд - якщо не допоможе, то я ні в чому не винна, так вже сталося. Мені головне повернутися вчасно. Хоч би не спізнитися.

- Лягайте, я мушу чатувати поряд ще півгодини.