8.

Останнім часом пані Ангелка узагалі розривалася між розпустою й святенництвом, усе частіше навідуючись до самотньої каплиці, що належала Таємній обителі ордену Срібного кігтя й ховалася у нетрях Далекого лісу. Туди ми їздили у супроводі двох озброєних охоронців. Залишивши карету вкінці дороги, бо під’їзду далі не було, кілька сотень метрів змушені були йти пішки.

Я щоразу тремтіла від страху, коли ми минали глибоку ущелину, крізь яку пролягав підвісний міст, подумки перебираючи у пам’яті усі відомі мені імена святих.

- Моя пані, невже не можна знайти церкви деінде в іншому місці? – шепотіла я, міцно тримаючись за мотузки, що заміняли поручні.- Наприклад, непогано було у храмі Золотого духа.

- Ти геть нічого не розумієш, Мойро, тут - найсвятіше місце, а молитви линуть просто до бога в вуха.

- Але що як на цій дорозі на вас хтось нападе?

- Де нападе? В Далекому лісі? На цій підвісній дорозі, де кожна дощечка – це вже молитва? Мойро, краще помовч, бо відразу видно твою зіпсутість й суцільне недовір’я до вищих сил.

- Ви справді не бажаєте, аби я супроводжувала вас далі? – схвильовано питала я, коли, покинувши мене на лавці біля напівзотлілих дверей каплиці, моя пані стрімко збігала вниз крутими кам’яними східцями, оброслими мохом. Грюкали ще одні двері, і я залишалася один на один зі своїми думками.

Я знала, що до каплиці є ще один хід, прокладений у товщі землі, й веде він просто до Таємної обителі, сховища усіх таємних знань та резиденції сильних світу цього.

А ще поряд у скелі жив самітник – із клану котів, який не переставав молитися ні вдень, ні вночі, сидячи у занадто тісному закапелку за гратами, харчуючись корінням, яке проростало в його печерку, та пив краплі роси, що падали зі стелі. Я з цікавістю придивлялася до цього дивного чоловіка, розмірковуючи про свою долю. Бо я щось чула від однієї старої пралі, яка вже ледве волочила ноги й, подейкували, трохи втратила глузду, що колись Таємною обителлю володіли дракони, і це було дуже дивним, тому що останнього представника цього мерзенного племені бачили дуже давно.

Якось я вирішила її перепинити й поцікавилась:

- Що ж трапилося з драконами? Чому вони втратили владу?  

- Гм… ти, підступна кішко, теж, либонь,  пробралася у палац, аби вижити пані та зайняти її місце? - прошамкотіла беззуба бридка почвара, підозріло приглядаючись до мого обличчя та притискаючи до себе кошика, наповненого брудною білизною.

- Що ти таке верзеш? Ніяка я не кішка! – мені все важче було приховувати свою справжню сутність.

- Ага, ваше підле плем’я дуже підступне, - затрусила головою стара. – Отак ви і пролазите у всі щілини, а потім занепад та розруха. Тоді ж гарні були часи, не те, що тепер.

- Не бачу жодної різниці! – буркнула я.

- Дракони володіли справжньою силою, якою щедро ділилися. Світ був сповнений магії, благородства, добра… Ви ж, кішки, тільки й умієте, що все паплюжити. Але леді колись повернеться, і справжні господарі посядуть Таємну обитель!

Оце то розпитала. Завжди знала, що марно говорити із божевільними. Тільки ж решта узагалі мовчала. А мені було цікаво усе, що стосувалося мого племені. Тим більше, що саме коти – нечисельна, але могутня раса, таємно правила світом – через свого очільника, Великого Магістра ордену Срібного Кігтя.

 Дійсно це було дивним місцем, і ще більш дивно, що пані Ангелка вирішила молитися саме тут.

- Розумієш, моя мама померла наглою смертю й без покаяння, - коли перед поїздкою до лісу я допомагала вкрити сірою накидкою її тендітні плечі, пояснювала пані. – Я маю здолати труднощі, аби її душа упокоїлася з миром. Так, це моя покута.

Але кого вона хотіла обманути? Я ж не була сліпа і бачила, яку чудову білизну пані Ангелка добирала, коли збиралася в каплицю – бордова облямівка з мережива, тоненький атлас, напівпрозора стьожка замість тканини ззаду, поміж сідниць, гаптований корсет, що не ховав грудей, зверху – прозора блуза й багряна нижня спідниця, підкочена по кінцях.

У день перед молебнем пані Ангела мила своє розкішне волосся у семи водах, намащувала олією з вишневих кісточок, так що від тонких звабливих пахощів аж паморочилося у голові. Найвишуканіший одяг, найяскравіші прикраси – і зверху сіра важка накидка із глухим каптуром.

Звичайно, я підозрювала, що в тому святому місці пані Ангелка знайшла собі коханця, проте ніколи на власні очі його не бачила, тому доводилося вірити, що вона й справді їздить туди молитися.