Глава 7. Коли пан Марчін помре

- А тоді, Мойро, почнеться зовсім інше життя. Нарешті, поряд зі справжнім чоловіком, я не буду змушена прикидатися, я дихатиму на вільні груди, відчую, що таке справжнє кохання, а не ця гра… Заради чого вона? І я… Я б дуже хотіла повернути собі свій дар. І медальйон своєї матері… Знаєш, а я б могла літати!

- Справді?

- Мабуть…

- Але хто батько цієї дитини? Це ж той чоловік, про якого ви розповідаєте? Я не помиляюся? Він – саме той, хто візьме над вами опіку?

- Візьме опіку, гарні ж ти підбираєш для мене слова.

- Але коли пан Марчін помре…

- Ну чому це трапилося так непередбачувано, саме тепер?! – знову заплакала пані. - Ні, я ще не готова ставати матір’ю, дитина може всьому зашкодити. Ми маємо зробити другу спробу.

І вже за годину після повернення з каплиці я знову бігла до чаклунки.

- Те зілля не спрацювало, - кидаючи мішечок із золотом на стіл, захаращений різним начинням, суворо гаркнула я. – Дай щось сильніше, надійніше.

- То й було саме надійне, - недобре всміхнулася стара жінка із довгим сивим волоссям, зібраним у високий пучок на потилиці.

- Але пані й далі носить в собі дитину, а час іде, і треба щось негайно робити.

- Я зробила усе, що змогла, то вже не мої проблеми.

- Але ось золото.

- Можеш його забрати собі.

Я стояла й дивилася на цю бридку потвору, що знущально всміхалася до мене щербатим ротом, а всередині наростала дика лють.

- Ти знаєшся на цьому гарно, - просичала я, - і маєш вигадати спосіб позбутися вагітності, в іншому разі… в іншому разі я дотла спалю хатину!

- Спали, - захихотіла відьма. – Тоді, кицько, згориш у цій хаті сама.

- Сама ти кицька!

 Я черкнула сірником – чаклунка різко махнула перед моїм обличчям рукою - і я раптом побачила себе посеред кімнати, а ця мерзенна жінка стояла за вікном. Стіни будинку поступово зсувалися, стеля ставала нижчою, а мої ноги майже по коліна вгрузали в долівку, так що як я не намагалася, не могла зрушити із місця. Мною заволодів страшенний жах, я почала розмахувати руками, відкривала рота, але замість слів звідти вилітало то куряче кукурікання, то голосне нявчання - від того ставало ще страшніше.

Тим часом моє тіло було в землі по груди, стеля тиснула на маківку, чаклунка ж стояла у величезному вікні напроти й махала пальцем із величезним чорним нігтем, немов знущаючись.

Я вже вирішила, що мені прийшов кінець, востаннє вдихнула розпечене аж до вогню повітря, подумки попрощалася із моєю милою панею й прикрила важкі повіки.

- То що, смалена кицько, все ще маєш намір спалити мою хату? – почула біля вуха й розплющила очі.

Все раптом стало на свої місця, я стріпнула головою, проганяючи ману, ображено підтисла губи.

- Не буду нічого палити. Та й це, як бачу, неможливо. Але ти маєш мені допомогти. Що ще можна зробити, крім зілля, аби вигнати з утроби пані небажану дитину?

- Можу спробувати, - хрипко промовила чаклунка. - Принеси забруднену спідню білизну, пасмо волосся, ложку слини, рідку кров, трохи шкіри, кістку…

- Чию кістку?

- Від жінки, яка хоче позбавитися дитини.

- Ти, мабуть, з’їхала із глузду, бо як можна дістати з живого тіла кістку?

- Підійде й шматочок зуба.

Коли я розповіла про все це пані Ангелці, вона миттю кинулася виконувати вказівки чаклунки – наплювала у склянку, зцідила із пальця крові, відрізала маленький золотистий локон з потилиці, навіть зішкрябала зі стегна шкіру. І лише з кісткою була проблема.

- Ні, нізащо не хочу позбутися зуба, - налякано скривилася вона, коли я вже тримала біля обличчя обценьки. – Можливо, підійде твій зуб, Мойро? Адже сама подумай – всі решта інгредієнтів справжні, і якщо якась частинка… так, можеш одного позбутися?

- Заради вас, пані, піду на що завгодно, тільки ж чи спрацює?

- Не спрацює це - чаклунка вигадає інший спосіб.

Я скрушно зітхнула - не хотілося розчаровувати пані й завчасу казати їй про безвихідь.

- Гаразд, піду до кузні…

Я мала гарні білі, міцні й здорові зуби, і навіть два гострих ікла, які ховала поміж пухкими вологими вустами, одним із них вирішила пожертвувати заради пані Ангелки.

- Надламай той, що зліва, - попросила у коваля, скрушно зітхнувши.

- Мушу попередити, що буде дуже боліти. Та й навіщо воно тобі, Мойро? – коваль був дуже добрим і мудрим чоловіком, трохи освіченим - колись навіть вчився на лікаря, тому за потреби міг допомогти в хворобі.

- Мій зуб потрібен моїй пані… для наукових дослідів, - знайшлася я. – Хоче побачити, як кістка розчиняється у кислоті.

-  Для того підійде будь-який зуб, навіщо ламати твій?

- Тобто, ти хочеш пожертвувати своїм? – я аж стріпнулася від щастя: бо справді, якщо я понесу чаклунці частини плоті вагітної жінки, але її зуб буде несправжній, то яка вже різниця – чий він.

- Ні, я можу дати тобі шматок собачого зуба, ось поглянь, щойно вранці якийсь бідака загубив у кузні.

Боялася я лише того, що пані засумнівається, чи зуб насправді мій, та почне перевіряти вміст мого рота. Проте вона не звернула на те уваги.

- Тепер мерщій біжи, нехай чаклує, - бридливо скривившись, вона кинула швидкий погляд на жовту скалку в моїй руці та поклала на неї зверху свою брудну білизну.

Звісно, обряд не допоміг.

 Я більше години сиділа на порозі, час від часу зазираючи крізь вікно до хати та бачачи, як чаклунка щось палить у мисці, потім навіжено танцює круг столу, чула як вона протяжно вищала, вкидаючи у киплячий казан білизну, помішуючи довгою палицею.

- Нехай тепер вип’є ось це, - тицьнула до рук пляшечку із ще гарячою рідиною.

Коли ми тоді знову поїхали до каплиці, пані була похмура, мов ніч. Її починало нудити, а тіло стало кволим, вона виглядала змарнілою.

- Нічого не допомогло, - зітхала вона, нервово тереблячи пальці. – Буду молитися, щиро молитися, Мойро, й, можливо, вищі сили на мене зглянуться.